Прийомну сім’ю Лідія і Ярослав Строїчі з с. Вербовця створили 10 років тому. На той час мали шестеро власних дітей, прийняли двох чужих, і всі вони для них є рідними.
Прийомними батьками Лідія і Ярослав стали майже випадково. Це непроста історія, яку тепер жінка згадує з посмішкою.
У 2012 році старша дочка Строїчів після закінчення школи вирішила стати медиком. Лідія разом з чоловіком дали обітницю Богові: якщо дівчина вступить в обраний виш, вони обов’язково, на знак подяки, візьмуть на виховання дитинку з сиротинця.
Виявилося, що це не так просто, треба зібрати багато документів, пройти чимало бюрократичних процедур. Але вони не відмовилися від обітниці, все зробили за правилами.. Звернулися у районну службу у справах сім’ї, дітей та молоді, зібрали та надали всі відповідні документи, з усією відповідальністю пройшли спеціальне навчання в обласному центрі, підготували своїх дітей до того, що в них з’являться братик або сестричка.
— Дуже допомогли курси прийомних батьків, — зізнається Ліда. — Там буквально покроково роз’яснили, як поводитися з першого дня перебування дитини у родині. До епідемії коронавірусу прийомні сім’ї збирали для обміну досвідом раз на квартал.
Два місяці минуло після перших курсів, а з обласного центру, без попередження, приїхали перевірити умови проживання сім’ї. Побачили, що все гаразд, і після цього Строїчам дозволили взяти дитину.
Пані Ліда до цього думала, що її вибере соціальна служба. Але довелося їздити по дитячих будинках і самим шукати. У заяві вони вказали, що візьмуть одну дитину з можливими фізичними вадами. їм запропонували поїхати в Угорники, в Івано-Франківський дитячий будинок-інтернат. Там були двоє братів, які підходили для передавання у прийомну сім’ю.
Строїчі туди поїхали і забрали хлопчиків до себе на два тижні — для знайомства. Це були дев’ятирічний Андрійко та 11-річний Василько. Вони обійняли Лідію і відразу назвали мамою.
Ці два тижні стали для сім’ї серйозним випробовуванням. Андрій і Василь виявилися шибениками. Першого ж дня поламали плафон в зовнішньому туалеті, виколупали дірку в стелі…
Після двох тижнів брати повернулися в дитбудинок, бо всі його вихованці їхали оздоровлюватися на Азовське море. Через два дні виховательки подзвонили Строїчам. Сказали, що хлопчики не радіють морю, затужили за новими мамою і татом, плачуть, у них підвищилася температура.
Лідію опанували страх і паніка. Мозок підказував, що не потрібно брати дітей, тим більше, що планували прийняти у сім’ю лише одного, а серце щеміло і вже любило цих покинутих, знедолених хлопчиків. На спільній сімейній раді вирішили: «Не відмовимось. Беремо».
Було дуже важко, згадує Лідія. Василько й Андрійко заповнили собою весь простір сім’ї Строїчів, були збитошниками. Але Лідія не здавалася. Поступово прийомні братики привчалися до нових правил, до життя у сім’ї. Постійно були біля Ярослава, цікавилися чоловічою роботою.
Лідія пригадує, як хлопці, побачивши курку, називали її великою птахою і не знали, що вона несе яйця. І таких випадків було дуже і дуже багато.
Всіх і не пригадати. Пізніше Строїчі дізналися, що Василь і Андрій народилися у сім’ї, де загалом є дев’ятеро дітей. На відміну від усиновлення, перебування дітей у прийомних сім’ях не є таємницею. Якщо біологічні батьки чи інші близькі родичі цікавляться долею дитини, прийомна сім’я не має права перешкоджати їм.
Старша сестра хлопців, Олена, захотіла побачити братів. Строїчі зустріли дівчину, як рідну дочку. Вона розповіла, що їхній тато помер, а мама перебувала в місцях позбавлення волі.
Отак, крок за кроком, Лідія і Ярослав вели по життю свою сім’ю. Дякувати Богу, їм вдалося виростити „і сво’&С і прийомних дітей гідними людьми. Старший Василь після закінчення школи пішов навчатися у Кутський технічний коледж за спеціальністю «кухар-кондитер».
Держава опікувалася братами. Коли хлопцям виповнилося 18 років, їх поставили на квартирну чергу. В такому віці вони мають право залишити прийомну сім’ю. Минулого року за державну виплату і за допомогою Лідії та Ярослава братам купили будинок. Зробили в ньому косметичний ремонт. Проте Василь та Андрій продовжують жити разом з прийомними батьками, братами і сестрами. Допомагають по господарству.
Пані Лідія не може їх відпустити від себе і зі своєї сім’ї. Вони для неї — рідні, оселилися у її серці і не полишають його. За них, каже Ліда, «горло перегризла б».
Про свій вчинок не шкодує. Кожного дня дякує Богові, що дав їй сили справитися з усіма випробовуваннями. Дану Богові обіцянку — виконала.
Іванна Слюсарчук. Фото з архіву сім’ї.
«Гуцульський край», №39, 30.0.2022 року