ДІТИ В ЗОНІ БОЙОВИХ ДІЙ — ЦЕ СТРАШНА РІЧ
— Як були налаштовані цивільні, чому їхня евакуація була проблематичною?
— З евакуацією цивільних є кілька моментів, зокрема психологічний — чи навіть психічний момент, який ще буде досліджуватися. Мені здається, всі люди діляться на тих, хто звикає, і тих, хто не звикає до обстрілів. Хтось не звикає і намагається втекти подалі. А хтось поступово звикає, поріг чутливості зменшується.
Що мене найбільше вражало — діти. Військові також мені казали: найстрашніше на війні дивитися на дітей, які, наприклад, ідуть по вулиці Бахмута, граються іграшками.
На Новий рік у Бахмуті було, здається, 10 тисяч мешканців, — і ті люди не хотіли звідти виїздити. Це шалена кількість. Зазвичай мотивація така: а куди ми поїдемо?
Мені насправді важко зрозуміти таку мотивацію батьків, бо вони відповідальні за дітей. Але психологи кажуть, що в цих ситуаціях батьки не усвідомлюють небезпеки не тільки для себе, а й для дітей. Не вмикається механізм захисту нащадків.
— Бо нетипова обстановка?
— Це точно якийсь такий момент, який ще треба досліджувати психологам. Найпростіше, звісно, засуджувати людей, які не хочуть виїздити, але якщо вони не усвідомлюють небезпеки?
Закон про примусову евакуацію дітей, який вступав у дію тоді, в березні, коли ми були на бахмутському напрямку — мені здається, він мав бути впроваджений набагато раніше. Хоча на практиці він все одно не надто успішно працює. Як примусово забирати у батьків дітей? Вони ховаються, коли приїжджають відповідні органи. Тут абсолютно програшна ситуація для всіх.
— Діти і війна. Ви вже згадали про це… Ви це бачили на власні очі?
— Коли я був у Херсоні під час підтоплення внаслідок підриву ГЕС та масованих обстрілів, двоє хлопчиків ішли містом, і я питав, що вони тут роблять. А вони з дитячою безпосередністю відповіли: «Ми ходили купатися». Це виглядало абсурдно. Діти в зоні бойових дій — це страшна річ.
Сестра мого діда має статус дитини війни. І я раніше не розумів — навіщо він? Але правда в тому, що ми, дорослі, — вже сформовані. Війна для нас є трагедією, яка вплине на нашу психіку. Але — тільки вплине. А для дітей війна є тим, що їхню психіку сформує… Тобто це — на все життя, це — однозначно: тільки так, а не інак. Це закладає основні фрейми поведінки.
Війна для нас — не нормально, а для дітей війна стає нормою, і це особливо страшно. Вони бачили, як катують їхніх батьків, як летить ракета й убиває їхню матір… Що ми можемо сказати цим дітям?
ДАЛЕКІ НАСЛІДКИ
— Вас цікавить дослідження саме таких моментів?
— Мене, як письменника, дослідника й репортажиста, якраз цікавлять ці невидимі речі. Тобто далекі наслідки для суспільства. Насправді зараз цих невидимих речей фіксують дуже мало. Всі занотовують зриме — як працює артилерія, як деокупують міста, як розкрадають бюджети. Видиме, яскраве, рейтингове. А невидиме залишається на краю. І мені здається, це велика помилка. Треба думати, що ми будемо робити після завершення війни.
Настане цей день, коли оголосять перемогу. Але після війни постануть нові страшні проблеми.
— Але ж з досвіду Другої світової ми знаємо і про економічний розквіт, і про «бебі-бум» після війни…
— Так, але подивіться на культуру Європи, та й на Радянський Союз у перші 15 років після війни.
Це — ледь не суцільне мовчання. Ви не побачите багато видатних творів, сильних наукових проривів. Це був застійний стан.
Також після війни нам не треба чекати якоїсь особливої справедливості. Це показує досвід Другої світової. Поряд з бійцями Червоної армії, які деокуповували міста й гинули на полі бою, вшановували енкаведистів, які вирізали кримських татар, гуцулів, упівців.
— Що було найскладнішим у роботі над книжкою? Чи вдалося втілити задум?
— Репортаж мав бути десь на 10 сторінок, а вийшов на 150. Робота репортажиста — ризикована, тобто загрожує психологічними й фізичними пошкоженнями чи знищенням. Але вона має свою винагороду. Крім тексту, як прямого впливу на читача, в таких умовах тексти самі складаються, сама реальність пише ці історії, і пише їх добре.
— Коли ти відкритий світу, ніби сам світ «підкидає» тобі ці історії, цих людей… Ви теж так відчуваєте?
— Так.
— А є вже якісь відгуки на вашу книжку, яка реакція на Заході?
— Коли я писав цю книгу, знайомі казали: от би цей матеріал прочитали на Заході. Ми зараз ведемо перемовини з іноземцями. Не думаю, що шлях на Захід буде простим. Коли читати їхніх успішних репортажистів і письменників, які пишуть про війну, — вони часто оце «м’ясо війни» намагаються загорнути в якийсь такий промокальний папір, у пакет, показати європейцеві цей жах здалеку. Щоб це м’ясо йому не смерділо. Щоб це було навіть гламурно.
Я не намагався демонструвати наші рвані рани й криваву юшку війни, але тут надто багато болю, часом — невидимого. Передусім я хотів показати обличчя людей. Наприклад, усміхнене добре обличчя капелана. Або: лінія фронту, з лісу вивозять поранених і мертвих, дивлюся на обличчя медиків — і це не обличчя, а бетонні блоки… Або ти дивишся на радісне обличчя Алена, який нещодавно збив ворожий винищувач. Змалювати цю галерею облич, напевно, значно важливіше, ніж говорити про кров.
МИ ЗБЕРІГАЄМО ПАМ’ЯТЬ
— Як працювали над збором матеріалу, суто якісь побутові подробиці — що їли, чи великим було фізичне навантаження?
— Їсти на війні — тут йдеться про те, щоб якомога рідше цим займатися, зберігаючи великий запас калорій. Наїстися так, щоб не хотілося. Але, звісно, всюди нас пригощали. На одній з позицій, пам’ятаю, чоловік з Буковини варив дуже смачний суп. Він дав мені з величезного пакета якусь зелену траву. Я не міг вгадати, що воно, і ніхто не вгадав. А то виявилася — сушена петрушка.
Або в одного військового була елітна кава. Одна торговельна мережа побачила його відео в тік-току й надіслала такий подарунок — кілька ящиків кави. Зранку ми встали, ходимо по абсолютно розбомбленому приватному сектору, бо вночі були обстріли, — і п’ємо , цю каву.
Іноді доводилося не спати по дві доби поспіль.
— І ви витримували це на адреналіні?
— Перед тим, як їхати, ти маєш дати собі чесну відповідь: чи готовий ти до таких моментів? І ти багато готуєшся. Я стараюся регулярно проходити тренінги з тактичної медицини. Я читаю про зброю, про міни, про безпеку.
Багато якостей — ненабувні, вроджені. Вони або є, або їх — нема.
Ми всі в якийсь момент вибрали свою роль у цій війні, тому так. Я здебільшого розумію ризики. З нашого боку — це контрольований ризик. Набагато більший він у тих, хто сидить на позиціях, йде на штурм.
Попри небезпеку, я вважаю, що ця робота досить важлива. Ми зберігаємо пам’ять, ми перекладаємо цю мову холодних окопів на мову теплих апартаментів.
Є вибір, який ми зробили, рівень відповідальності й обов’язків, який взяли на себе, залежно від наших здібностей і сумління. І якщо ми перестаємо відповідати самим собі — почуваємося ще гірше, ніж можемо в цих умовах почуватися.
— А під час виїздів у Бахмут у вас був зв’язок з рідними? Вдома знали?
— Я не розповідав. Але повторю: мої ризики значно менші, ніж у бійців, які постійно на передовій, які теж — сини й дочки, чоловіки й батьки… Багато хто з них, будучи у Бахмуті, рідним казали, що вони в тилу.
НЕДОСЛІДЖЕНІ ТЕМИ
— А як писали саму книжку? Вже в Києві?
— У травні в Києві я її уже редагував. Якраз були найбільші масовані обстріли столиці, що зберігало для формування книжки відповідну атмосферу. У червні я передав книжку видавництву «Ukraїner».
А починав писати відразу. Ми ще не виїхали з червоної зони, а я вже там, на заправці, стою в черзі за кавою і продумую структуру. Іноді я пишу вже в самій машині.
Чому я стараюся робити це швидше? Розмови, які записую, — дуже особисті, про дуже інтимні й страшні речі — і якщо ти відкладеш це на потім, яким би ти не був до цього стійким, воно все одно тебе травмує знову і знову. Коли ти пишеш одразу, моменту пригадування й можливості тригернутися — менше, ніж коли розшифровувати й сідати писати пізніше.
Стараюся — одразу, поки в мене ще ці емоції, адреналін, резистентність до страшних речей. Я пишу досить швидко, адже вже написав кілька книжок, а в Могилянці викладаю курс, який називається «Основи літературної
творчості».
— Але в цієї книжки є ще й друга частина — рефлексії.
— Це було неуникно. Есейну, рефлексійну частину я писав увесь квітень. Зокрема, дослідив історію Бахмута — від філософа Сковороди до більшовика Артема. Бахмут буде для нас шлейфом ще упродовж десятиліть. Надто багато людей через
нього пройшло, надто багато травм залишилося, аби це слово не відгукувалося.
Коли дописав книжку, це був уже травень, і я дізнався, що мій сусід по кімнаті, з яким я жив у гуртожитку, культуролог Євген Осієвський, боєць — загинув у Бахмуті. Без цієї персональної частини книжка була б неповною.
— І вже завершуючи, розкажіть, будь ласка, про плани.
— Я почав займатися темою дітей війни. Це дуже закрита й непроговорена в Україні тема.
Ще одне поле дослідження — втрата зору. Це проблема філософська — як жити, втративши можливість бачити світ, як цей світ існує, якщо ти його не бачиш. Мене цікавлять закриті, недосліджені теми, які важливо зафіксувати й відрефлексувати: ми мусимо це робити, щоб світ міг існувати далі.
Юлія Рацибарська.
Радіо Свобода.
ДОВІДКА
Мирослав Лаюк — письменник і воєнний документаліст. Народився 31 липня 1990 року у селі Смодній, закінчив Косівську гімназію (нині — ліцей ім. Ігоря Пелипейка), Києво-Могилянську академію. Живе в Києві. Автор романів і поетичних книжок, серед яких: романи «Баборня», «Світ не створений», «Залізна вода», книги поезій «Осоте!», «Метрофобія». Викладач Києво-Могилянської академії.
У період найінтенсивніших боїв за Бахмут, узимку та в березні 2023 року, письменник Мирослав Лаюк і фотограф Данило Павлов проживають дні й ночі з українськими піхотинцями й артилеристами, медиками й капеланами, рятувальниками та дітьми в місті й околицях, де тривають артилерійські обстріли та вуличні бої. Результатом тих поїздок є книжка репортажів та есеїв про побут війни, про те, чому військові роблять манікюр і як з’являються позивні, про непоправні втрати, історію Бахмута й феномен пам’яті та забуття.
Джерело: https://www.radiosvoboda.org/a/myroslav-layuk-pro-bakhmut/32715883.html