1 лютого. Зажурений Стопчатів. Все подвір’я біля хати Дмитра Павличка залюднене. Священники правлять службу Божу за упокій душі великого сина України, геніального поета, політика, дипломата, громадського діяча і «сина простого лісоруба» Дмитра Васильовича Павличка.
Серед інших коротку промову виголошує академік НАН України Микола Жулинський: «Після ГКЧП у Москві в 1991 році в України з’явився історичний шанс вирватися з лабет російської неоімперії, і Дмитро Павличко знав, що цей історичний момент треба використати максимально.
Треба було прийняти Декларацію про державний суверенітет України. Але було багато навіть демократів, які казали, що спочатку потрібно провести референдум, і врахувати його результати. Павличко казав, що треба моментально діяти. І він почав тиснути на Голову Верховної Ради Леоніда Кравчука, який вважав, що спочатку треба приймати Постанову, а вже потім — Декларацію.
Тоді Павличко зайшов у президію (є фотографії), став над Леонідом Кравчуком і сказав переконливо: «Я тебе задушу. Став Декларацію на голосування». І Кравчук поставив. І було прийнято Декларацію понад трьомастами голосами. Це була унікальна мить в історії України. Вона записана «золотими» літерами… І в цьому роль Павличка надзвичайно велика.
Пригадую, вже коли прийняли Декларацію, Павличко вийшов до народу перед Верховною Радою. Деякі думали: як це так, разом з комуністами прийняли; компартію ще не заборонили, а Декларацію вже прийняли; так чи інакше комуністи залишаться при владі — може, ще зарано… А Дмитро Павличко каже: «Люди, ми стали незалежною державою! Ставайте на коліна і моліться»! І весь натовп, багато тисяч людей, стали на коліна і молились, радіючи».
На похороні Дмитра Павличка у Стопчатові я підійшов до Миколи Жулинського і записав з ним невеличке інтерв’ю.
— Яке місце у світовій літературі займає Дмитро Павличко?
— Мене ніколи не цікавило, яке місце ми займаємо у світовій літературі. Це залежить від багатьох факторів. Чому, приміром, немає жодного українського письменника, лауреата Нобелівської премії? Бо ми були бездержавним народом.
— Яскравий приклад цьому винахідник «рентгенівських» променів українець Іван Пулюй.
— Ми можемо говорити про багатьох людей, які заслуговували на світову славу, але в нас не було механізму державного впровадження наших культурних і наукових цінностей. Треба було перекладати світових класиків, і Павличко перекладав. Скільки світ витворив письменників, які не заслуговують, щоб про них знали, але вони уміли себе подати.
— Павличко був сценаристом фільму «Захар Беркут». І в наші дні вийшов на екрани «Захар Беркут», але в іншій видовищній інтерпретації. Порівняйте, будь ласка, ці фільми.
— Новий фільм — насичений. Це — блокбастер голлівудського рівня. Але перший фільм має велике значення, бо максимально наближений до сюжету повісті Івана Франка, і актори прекрасні. Для кожного періоду виставляються свої мірки. Другий фільм розрахований на нинішнього глядача, він по-новому сприймається у сучасній інтерпретації і в контексті сьогоднішніх подій.
— Як Ви ставитесь до книжки Дмитра Павличка «Покаяльні псалми»?
— Абсолютно нормально ставлюся. Це означає, що Павличко прекрасно усвідомлював, що в той період його творчості треба було йти на компроміс. А чому? Ви прекрасно розумієте, що наділений талантом митець внутрішньо відчуває необхідність себе реалізувати. Він повинен відбутись як митець. Йому Богом дано згори таку настанову.
Так, Павличка іноді звинувачували у пристосуванстві, але маємо замислитись: заради чого він це робив? Щоб мати можливість щось сказати в тих умовах, що йому веліла його душа. І згадайте ті часи: кожен поет мусив на початку своєї книжки поставити оті «паровозики» во славу лєніна і компартії. Інакше книжка не вийшла б.
Хіба ми сумніваємось, що тоді Павличко не був патріотом України? Він був патріотом України. Згадаймо хоча б те, що він пережив у шістнадцятирічному віці, коли його взяли в УПА. Там його вишколювали. Майже рік юнак провів у енкаведистських катівнях у місті Станіславі. У нього була ненависть до тої системи. Але він мусив іти таким шляхом, щоб сказати усім, за його ж словами, що він бив поклони Богові і дияволу.
— Подякуймо Дмитрові Павличку за те, що, попри всі перепони і випробування долі, своєю творчістю і своєю діяльністю він згуртував українську націю, виводив її на простори європейської цивілізації.
— Це — правда.
Інтерв’ю записав Микола Зеновій Симчич
«Гуцульський край», №9, 3.03.2023 року