Що ми знаємо про старість? Бачимо на лавочках бабусь, які з ранку до вечора жваво обмінюються плітками. Слухаємо виступи бадьорих літніх людей на самодіяльній сцені, мітингах чи урочистих заходах. Захоплюємося моложавими політиками та акторами. Тішимо себе думками, що і нас чекає така ж старість — діяльна, в соціумі. І чомусь не хочемо замислюватися над тим, куди зникли деякі наші сусіди, знайомі та колеги. Про їхню смерть чи переїзд не повідомляли, а ми не бачимо їх на подвір’ї, вулиці один, три, а то і більше років.
Мені здається, якби вчені створили і запустили на орбіту супутник-старовізор, то на його знімках наші міста і села засяяли би як у Новорічну ніч. Тільки замість світла випромінювали би хвилі біди, болю і космічної самотності мільйонів немічних людей, так званого віку доживання. Для них світ зменшився до розмірів кімнати, звузився до вікна. Сонце і місяць замінили лампочки в люстрі, людські голоси — радіо або телевізор…
«Якесь таке відчуття, що вже всіх забрали, а тебе забули взяти, і ти одна сидиш, як колись у садочку, і вихователька злиться», — гірко написала на своїй сторінці у Фейсбуку літня хвора жінка з Косівського району.
Про ніжку і капелюх
Кажуть, що демографічна ситуація до середини минулого сторіччя була схожа на піраміду. На великій «підошві» вмостилися діти і молодь, середину займали люди зрілого віку, на верхівці розташувалися довгожителі. Зараз піраміда перетворилася на гриб. Ніжка — це діти і дорослі, шапочка — старожили. І отой «капелюх» постійно збільшується. Йому допомагають рости припинення великих воєн, ліквідація голоду і смертельних епідемій, успіхи медицини, матеріальне благополуччя…
Старіння суспільства — глобальна проблема. Прогнозують, що кількість осіб, старших 60-ти років, з 2000 до 2050 року збільшиться у два рази — з 10 до 21 відсотка, а кількість дітей зменшиться на одну третину — з 30 до 21 відсотка. Водночас найшвидше зростає «фінішна» вікова група — 80-літні і старші. Якщо у 2000 році у світі було 79 млн таких осіб, то в 2050 році, вважають фахівці, їх буде у п’ять разів більше. Згідно зі статистичними даними, кількість людей, старших 65-ти років, у 2015 році в Україні становила 6,17 млн. осіб. В Інтернеті прочитала:
«Сьогодні кожен п’ятий українець (20 відсотків! — Авт.), вік якого подолав 60-річний рубіж, живе один і потребує медичного догляду».
Інтернет-сайти, газети рябіють оголошеннями про пошуки сиділок. Сотні тисяч наших співвітчизниць міняють підгузки італійським сеньйорам, обертають на ліжках польських пань і годують з ложечки німецьких фрау.
Очевидно, що велика потреба у догляді за літніми людьми є вже сьогодні, а не в далекому 2050-му році. Де і як це відбувається у нас?
Рідні
В Україні, як і в світі, немічних літніх людей часто доглядають чоловік/дружина. Щоб зрозуміти, що це таке і як відбувається, раджу подивитися фільм Міхаеля Ханеке «Любов». Він дуже правдивий і стане більш реалістичним, якщо кожен епізод, у якому відтворюють етапи хвороби і догляду чоловіка за дружиною-інвалідом, глядач помножить у своїй уяві на тисячу разів, бо в житті вони повторюються щодня.
Найважче живуть і найуразливішими є сім’ї, в яких одночасно доглядають малих дітей і немічних батьків. Але найбільшу категорію доглядальників становлять дорослі діти пенсіонерів-інвалідів.
Перебування у колі рідних психологи, релігія, суспільство вважають найкращим варіантом для стареньких, не здатних дати собі ради — свій, як не заплаче, то хоч скривиться. Батьків тішить думка про те, що любов і турбота, яку колись віддавали дітям, тепер повертаються. Значить, життя прожили правильно, не марно. Такий варіант догляду — добрий приклад і стимул для молодих людей народжувати, бо в старості можна розраховувати на легендарну «склянку води».
Однак великі проблеми зі здоров’ям навалюються після 65–70-ти років. Сотні тисяч пенсіонерів хвороби перетворюють на інвалідів. Вони потребують специфічного і цілодобового догляду. Нащадкам хворих батьків у цей період 40–50 і більше років. Стверджують, що в історії людства ще ніколи не було такої великої кількості людей середнього і літнього віку, які мають живих батьків. Сивоголові нащадки самі вже «сидять на таблетках», не мають достатньо фізичних сил. А головне — мусять працювати. До пенсії — не один рік.
У наш час такий вік дуже вразливий. Після 40-ка складно знайти роботу, у 50 — це майже неможливо. А треба ж за щось жити, утримувати себе, родину, немічних батьків. Потрібно отримати страховий стаж. Тому доводиться і працювати, і доглядати хворих.
Якщо рідним сиділка не по кишені і покинути роботу неможливо, хворих батьків залишають самих — одягають на них підгузок, кладуть біля ліжка воду, ліки, їжу, телефон (якщо хворий здатний усім цим скористатися). Увесь день інвалід лежить у ліжку. Один.
Чимало старожилів мають серйозні розлади психіки. Кількість хворих на деменцію зростає. Це пояснюють тим, що раніше люди просто не доживали до старечого слабоумства. Душевнохворих небезпечно залишати самих. Вони можуть відкрити газ, двері, піти (і часто йдуть) з дому в невідомому напрямку; у період загострень стають неспокійними, конфліктними, здатні завдати шкоди собі та іншим. Це найважча категорія літніх людей для догляду, бо він має бути постійним і, бажано, — фаховим.
Криве дзеркало
У суспільстві традицією вважають дзеркальні стосунки батьків і дітей. Тато і мама дарують життя, витрачають багато років, фізичних, душевних і матеріальних сил, щоб поставити малечу «на ноги». Тому подарунок перетворюється на борг, який діти повинні виплачувати, коли батьки постаріють і стануть немічними. Все рідше такий борг є безвідсотковим. У випадку тривалої інвалідності батька чи матері (часто буває, що тяжко хворіють обоє) на завершальному етапі їхнього життя сплата синівського та дочірнього боргу для багатьох стає непосильною у фінансовому, фізичному і психологічному сенсах. Особливо в сучасних реаліях.
Так, це правда, що до середини минулого сторіччя стосунки батьків і дітей були дзеркальними. Вони проявлялися у тому, що… ніхто нікого не доглядав. Дорослі важко працювали, діти і старі — теж. Малята вмирали, як мухи. До глибокої старості доживали одиниці. Смерть сприймали смиренно і навіть байдуже: «Бог дав — Бог забрав». Хороший догляд за дітьми і немічними старенькими могли забезпечити лише заможні люди (як і зараз). І робили це не вони самі, а їхні слуги та гроші (як і зараз).
У другій половині минулого сторіччя ситуація змінилася. Медицина допомагала контролювати процес народжуваності. Немовлят стало менше. Із знаряддя виживання (кожна дитина була додатковою парою трудових рук у родині) сини і доньки перетворилися на улюблену, хоч і дорогу іграшку. Внормований робочий день, стабільний заробіток, матеріальне благополуччя, хай навіть відносне, дозволили приділяти нащадкам більше уваги. З’явився культ малечі. Закономірно, що люди, які так багато вклали у виховання дітей, чекають від них рівноцінної опіки і допомоги в старості. Але тут починаються відмінності.
Батьків неповнолітніх дітей в Україні підтримує держава. Матері чи татові надають трирічну оплачувану відпустку і додаткову неоплачувану (за бажанням) — до досягнення дитиною шестирічного віку. Теоретично, якщо жінка народжуватиме з інтервалом у п’ять років, вона може не працювати 10–15 років. Весь цей час за нею зберігатиметься місце роботи, їй нараховуватимуть страховий стаж. Вигнати її з роботи, напевно, можна, якщо постаратися, але складно.
Людям, які змушені піти з роботи, щоб доглядати за батьками-інвалідами, не дають ні оплачуваної, ні неоплачуваної відпустки, місце роботи за ними не зберігають, страхового стажу не нараховують.
Різноманітні установи та організації практично силоміць вихоплюють малечу з рук рідних, займаються її вихованням. Дитячі садочки та школи, різні гуртки надають свої послуги безкоштовно або за помірну плату, в основному їх фінансує або суттєво дотує держава. Ці заклади не тільки навчають і соціалізують, вони також доглядають за дітьми, відповідають за їхню безпеку, поки батьки перебувають на роботі. А тепер порівняйте кількість дитячих садочків і шкіл у вашому селі чи місті з кількістю будинків для перестарілих і паліативно-хоспісних відділень.
Ви зауважили, що минулого року в Україні ввели послугу «муніципальна няня» для дітей віком до трьох років. Батьки офіційно наймають бебісітера, а держава компенсує частину оплати її роботи у розмірі прожиткового мінімуму (зараз це 1699 грн).
Добре, що уряд проявив таку ініціативу. Але чому він не помічає величезної потреби в сиділках для літніх людей? Чому немає такої ж програми для компенсації оплати їхньої праці?
Виховання бажаної і здорової дитини у нормальній сім’ї і в мирний час — це велика радість, щастя. Діти дарують безліч позитивних емоцій, підживлюють своєю енергетикою, з ними поєднують багато амбітних планів і надій на майбутнє. Лежача літня людина — це, зазвичай, згусток болю і смутку, наочний приклад того, якою безпорадною і принизливою може бути старість. Це позбавляє тих, хто поряд, будь-яких ілюзій і надій щодо свого майбутнього також. Хронічна втома, безсоння, депресія, синдром емоційного вигорання — вічні супутники рідних, які опікуються важкохворими батьками.
«Тягар родинного догляду за літніми людьми лягає головно на плечі жінок, які місяцями чи навіть роками живуть на межі нервового та фізичного виснаження, вичерпані роботою та обов’язком надавати опіку, часто виконуючи процедури, до яких вони зазвичай не готові, — б’є на сполох Сильвія Федерічі, італійсько-американська соціологиня й активістка, професор Університету Хофстра. — Багато з них працюють ще й поза домом, але кидають цю роботу, коли зростає потреба в опіці.
Особливо багато стресу у покоління, яке одночасно виховує дітей та опікується своїми батьками. Криза доглядової роботи сягнула таких масштабів, що у неповних сім’ях із низьким доходом у США доглядом за літніми родичами, включно з терапевтичними процедурами та уколами, подеколи займаються підлітки та діти, яким не виповнилося й 11 років».
Аліса Мудрицька. (Продовження — у наступному номері).
«Гуцульський край», №40, 4.10.2019 року