Цього року у Косівському видавництві «Писаний Камінь» (директор Михайло Павлюк) вийшло друком мемуарно-художнє видання «Тарас Мельничук у спогадах Миколи Близнюка». До нього увійшло цікаве та розлоге інтерв’ю відомого на Прикарпатті журналіста, колишнього творчого працівника газети «Гуцульський край» Василя Глібчука зі знаним поетом, членом НСПУ Миколою Близнюком. Письменник особисто знав Тараса Мельничука, пам’ятає і розповів про зустрічі з ним, повідомив багато цікавих фактів і зворушливих подробиць, про які мало хто знає.
Газета «Гуцульський край» вирішила надрукувати це інтерв’ю і в такий спосіб вчергове вшанувати пам’ять про нашого славетного Князя роси, а також розширити коло читачів цього ексклюзивного видання.
— Миколо, ти один із небагатьох поетів України, які пам’ятають Тараса Мельничука молодим. Уяви, що ти художник і тобі треба відтворити в монументальній скульптурі для сучасників його образ в молодому віці.
— Спочатку в слові. Коли я вперше зустрівся з ним, йому пішов 28-й. Це було восени 1966-го. Я йшов центром Косова. А ти знаєш, яким він тоді був гарним восени з його золотими каштанами й старовинними будиночками на тлі багряних гір. Коли дивлюся, а навпроти головного входу до Косівського училища прикладного та декоративного мистецтва, що розмістився в двоповерхівці австрійких часів, фотокореспондент косівської районки Йосип Підвербецький уже хоче заводити мотоцикла. Я привітався до нього. Він зачекав, поки підійду, і сказав до свого знайомого:
— Тарасе, це Микола Близнюк. Наш поет Миколо, ти пробач, але ми мусимо вже їхати.
Я зрозумів, що переді мною Тарас Мельничук. Читав його поезії в “Літературній Україні”, “Молоді України” та інших виданнях, знав, що він став літпрацівником районної газети. Тому дуже розхвилювався.
Тарас дружньо потиснув мені руку:
— Заходь до мене в редакцію! Вони попрощалися зі мною й поїхали.
— Таке враження, що ти був відірваний від літературної Косівщини.
— Це правда. Я тоді працював у Берегометському лісокомбінаті на Буковині.
А тепер спробую описати, як би я створив його скульптурний образ. Коли вони з Підвербецьким рвонули на мотоциклі, то темно-рожевий шарф Тараса довгим в’юнким крилом звився на вітрі. Це мені гостро запам’яталося. Отак би й увічнив молодого Тараса Мельничука: високого й стрункого, в осінньому плащі і краватці, рвійного українця-бунтаря з вільнодумним відвертим обличчям, із зачесаним назад волоссям, який без будь-якого остраху дивиться у Всесвіт. І обов’язково — з довгим крилом шарфа, що звивається на вітрі.
— Можливо, хтось зі скульпторів і створить такий пам’ятник.
— Я дійсно хотів би, щоб коло могили Тараса Мельничука на його рідному обійсті на високій горі Мальцево звели такий пам’ятник. Щоб увічнений у ньому, він дивився на красу Уторопів з цієї гори, яку вже друзі охрестили Горою Тараса Мельничука.
— Будемо вірити, що так і буде. Ти дуже легкий на руку. А тепер згадай, що сказав Тарас про твої вірші, коли ти приніс у редакцію.
— Їх я взяв з собою лише один. Але й той не доніс. Йду Косовом до редакції, а біля пошти поквапливо проходить Мельничук. Розуміючи, що в нього немає часу, подав вірша. Ми обмовилися кількома словами й розійшлися.
Згодом ми зустрілися з ним і поетом Богданом Радишем на квартирі в мого друга, краєзнавця Івана Мисюка в Косові. Читали свої поезії, які Іван записував на магнітофон Ніхто нікому нічого тоді не зауважував. Пригадую. Тарас декламував хриплуватим голосом, виразно й сповільнено.
— То коли ж, все-таки, у вас з Тарасом Мельничуком відбулося безпосереднє творче спілкування?
— Навесні 1967-го. у Косові на автостанції. Він був з дружиною Марією. На той час вже вийшла в світ перша його збірка “Несімо любов планеті”. Разом з Іваном Мисюком ми купили тоді 20 цих збірочок і роздарували їх знайомим.
Я підійшов до Тараса й Марії, привітався з ними. Він сказав, що читав мої вірші в обласній молодіжній і косівській районній газетах, особливо сподобався вірш “Матері”.
— Давай щось із нових, — попросив.
Я прочитав вірші “Максимові Залізняку” і “Дивлюся на церкву”. Вони йому сподобались.
— Пора думати про книжку, — сказав Тарас і запросив до себе в гості.
Завітав я до нього в Уторопи уже восени. Разом з ним і Марією пішли на заводини до його знайомих (забава для молоді в останню ніч перед весіллям). До ранку танцювали. Лишень зайшли в подвір’я Маріїної хати, а Тарас до мене: “Йдемо косити отаву?…” Та я… змучений”, — відповів, не второпавши. “Миколо, а що косити, як то жовтень уже!..”, — засміялися Марія з Тарасом.
— Як склалися ваші подальші взаємини?
— 5 грудня 1971-го я пішов на службу в армію. А десь на початку лютого наступного року Іван Мисюк написав у листі, що Тараса Мельничука заарештували та ув’язнили.
Я служив у місті Дніпродзержинську (нині йому повернуто старовинну назву Кам’янське) Дніпропетровської області. На одному із засідань міської літстудії познайомився з письменником Володимиром Луценком. А він мене звів із поетом Володимиром Сіренком, з яким ми подружились, я часто заходив до нього на квартиру. Він подарував мені журнал “Донбас” за 1972-й рік, в якому були опубліковані проукраїнські поезії Тараса Мельничука “Чому не леличя?”, “Косарі”, “Натхнення”, “Навчи мене”, “Треба”. Останній закінчувався рядками. “Треба рости! — чи грім, чи осоння, Треба! — щоб чистою була совість Перед родом своїм, Імення якому ліс”.
Щодо В.Сіренка, то у його вірші “Дивосвіт” були такі рядки:”Ми України кровні діти, Ми щит її проти заброд”.
Після цього випуск журналу “Донбас” заборонили.
Я довго зберігав його. Потім подарував славної пам’яті Людмилі Малкович.
Наші взаємини з Тарасом відновилися в 1975-му Навесні того року я зустрівся в Косові з редактором районної газети Олександром Петровичем Бартошем. Від нього дізнався, що Тарас Мельничук повернувся з ув’язнення.
— Я би вже поїхав до нього, але маю грошей на дорогу лише до Старих Кутів.
Олександр Петрович витягнув з гаманця 10 карбованців і сказав:
— Бери без повернення. Тараса треба підтримати!..
Він шанував творчих людей, бо й сам талановито писав фейлетони й гуморески під псевдонімом Охрім Цибуля, а також поезії. За час його багаторічного редакторства при редакції постійно діяла літературна студія. Якраз поетично обдарованих він і приймав на роботу в редакцію. Серед них — Тарас Мельничук, Марія Влад, Петро Корнеюк.
— А ще був фронтовиком й дозволяв собі відверто підтримувати таких, як Тарас Мельничук та інших. Славної пам’яті Ярослав Гавучак розповідав, як перший секретар райкому партії різко розкритикував Бартоша за те, що надрукував його легенду “Гайдамачка”, в якій звучав заклик до боротьби за волю. Про це йому доповіли косівські кадебісти. У відповідь Бартош почав метати на райкомівця громи.
— Це правда. Він не боявся. Знаю, як радів Тарас, що Бартош надрукував вірш, присвяченій його онучці Лесі. Це було після першого ув’язнення. Йому тоді всюди відмовляли в друкуванні віршів. Бартош знав, що йому за це дістанеться, бо навіть, у здавалось би, аполітичній Тарасовій поезії, виразно проступає образ України:
— По горизонту — гості! Гості! Сім копьорів, сім кольорів!..
Весна веселку-шаблю гострить Над головами яворів.
А явори уже сміються Зеленим сміхом золотим:
— Що, діду, принесеш онуці?
Хіба веселку п’яну в дим, Хіба веселку в рученята,
А в оченята — білий світ.
Щоб були дід, і внуки,
й мати
Коло калинових воріт.
Калинові…
А де ж калина?
Побігла в поле, друга —
в ліс…
Веселка стала на коліна
І п’є зелену кров землі.
Ой, ні, веселки — то княгині!
І на коліна не стають.
Бо не з землі,
А із каміння,
А із каміння воду п’ють.
І чим твердіший білий камінь —
Тим вища райдуга встає…
Тихіше, Лесю, — очко каре —
Нехай веселка воду п’є!
Про те, що Бартош друкував Мельничукові вірші, згадує у своїй передмові до видання в трьох томах “Тарас Мельничук” і лавреат Шевченківської премії, письменник Степан Пушик.
— Чи застав ти вічного мандрівника Тараса у нього вдома?
— Я приїхав у весняні в Уторопи в час надвечір’я. Зважував, де би міг бути Тарас: у дружини, чи в себе вдома? Запитав випадкового перехожого. Він перепитав: “Це той Мельничук, шо був поетом?”.
— Чому був?!. Він і є ним, — різко заперечив я.
— Я видів його у Марії, — сказав чоловік.
Тараса Мельничука я в дружини не застав.
Десь на третій день він приїхав до мене в Старі Кути. Довірпиво подав руку, щиро обійняв.
З того часу майже постійно жив у мене, час від часу несподівано, на кілька днів, зникаючи. Попри всі мої умовляння, спав здебільшого на підлозі.
На початках його пробував зігнати звідти мій чотириногий друг Тобик. Затято гавкаючи, хапав Тараса за вопосся. намагаючись відтягнути убік Тарас брав його на руки і жартував “Добре маєш. То не я, а ти тут ґазда”.
Тобик надалі миролюбно влягався біля Мельничука. радів, коли він появлявся знову.
Повертаючись із роботи, я часто заставав Тараса біля газової плитки. Ми жили удвох, і він старався приготувати якусь смачну страву. Його талант до кухарства цінувала моя мама, та ще більше — його надзвичайну охайність. А десь майже опівночі Тарас обкладався під піччю подушками, запалював три свічки й поринав у поезію. Разом з ним і я.
До ранку він міг написати 30–40 віршів. Часто губив їх або в когось залишав. Власних поезій майже не запам’ятовував, за винятком “Червоного чоловіка”, яку любив декламувати. Чимало віршів, написаних ним у моїй батьківській хаті, увійшли до його збірок “Князь роси”, за яку отримав Шевченківську премію, та “Зимозелень”. Серед них: “Скаче ланцюг по землі”, “Дрімає всесвіт на травині”, “Дощ б’є землю копитом”, “Сніг спить зі сніжинкою”, “Сад на гілці сидить” та інші.
Так склалося, що я тоді заочно познайомив Тараса із юною Марією Матіос.
— А як це трапилось?
— Десь після обіду поштарка принесла свіжі газети й журнали. А заодно й несподіваного листа від М.Матіос. Марічка вітала мене з днем народження. Не забула нагадати, що в неї теж у грудні день народження — на самого Миколая. Ще по-дитячому наївно просила, щоби я не губив свій талант, бо то великий фіх.
Я читав листа вголос. Тарас слухав, здивовано поглядаючи на мене.
— Марічка Матіос ще школярка, — пояснив я Тарасові. — Живе в буковинських Розтоках. Має неабиякий талант — пише вірші. У неї, Тарасе, велике майбутнє.
— Миколо, я тобі вірю. Хай Бог їй помагає.
Вже після відходу у вічність Тараса Мельничука вона теж стала лавреатом Шевченківської премії.
— Що було в Тарасові справді неповторного?
— Неділя. Файна погода. Ми з ним вийшли із моєї домівки.
— Куди ідемо, Тарасе?
— Куди перший-ліпший автобус їде — туди й ми.
І тут несподівано крикнув:
— Побігли!
Я за ним. Ледве сперлися. Стоїмо. Тяжко дихаємо.
— Ну і як?, — спитав Тарас.
— Може бути
— Ну, якщо може бути, побігли ще раз…
Так само несподівано в часі Різдв’яних свят ми опинилися в гостях у відомого художника-різьбяра Миколи Грепиняка.
— Напевно, це було тоді, коли він ще мешкав у віддаленім селі Брустурах?
— Так. Дуже запам’яталося мені: у гірській долині, в сивій пелені — село Брустури. Ми з Тарасом підіймаємося плаєм все вище й вище.
Ледь видніється в сутінках хатина, а за нею гори підпирають небо. За давнім звичаєм колядуємо панові ґазді. Двері, відчинені навстіж, запрошують до світлиці. Микола Грепиняк не сподівався на таких гостей.
Чорноокий майстер — наш добрий приятель не приховував своєї радості, подякував за коляду й запросив до різдвяного столу. При невимушеній розмові закружляла чарка. Ми з Тарасом прочитали свої вірші-присвяти ґречному господареві. І вкотре знов і знов линула коляда до неба.
І вслухалися засніжені гори, над ними врочисто сяяли зорі.
Цю непередбачуваність Мельничука любив редактор Олександр Бартош. При зустрічі зі мною повів розмову про нього в жартівливому тоні:
— Тарас Мельничук — талановитий журналіст. В одному біда: про що би не писав, у нього гуцули п’ють, гуляють і складається враження, що нічого не роблять. Про надої молока, про приріст худоби, про соцзмагання нецікаво поетові писати, тягне на лірику.
— Що правда, то правда, Олександре Петровичу! Ні для кого не секрет: поети не люблять газету, а газета — поетів.
На цьому з шановним редактором порозумі ися й розійшлися.
Тарас завжди приваблював до себе людей з неординарним мисленням. До таких належав і батько нині народного артиста України Остапа Гавриша. Ішов Мельничук після другого ув’язнення на відмітку в райвідділ міліції. Дорогою зустрівся з Остапом і його батьком.
— Тарасе, — зраділо вигукнув старший Гавриш.
— Іване, ти?!
Тарас рвучко перетнув дорогу, і вони обійнялися.
Відмічався уже вдома в Гавришів.
Він не раз бував у них. Писав і читав свої поезії. Із задоволенням слухав музичні твори Остапа. Таке творче спілкування затягувалося інколи на кілька днів.
Він тішився Остаповими піснями. Дуже мені хвалив його мелодію до пісні на слова Богдана Стельмаха “Отака історія”.
…Згадую, пили ми з Тарасом міцний чай — чифір. Він розповідав про свої пригоди в Сибіру:
— Разом із моїм приятелем — хорошим москалем Сергієм заблукали в тайзі. Блукали, блукали, вирішили піти в розвідку.
Вибралися на сопку — на невисоку гору, а навкруги зелена тайга, аж в очах зеленіє, нікого з людей ніде не видно. Блукаємо, їмо лісові ягоди. Ледве ноги волочимо. Ну, думаю, капець. Та є Бог на світі: коли майже втратили надію на порятунок, натрапили на хатину.
— Тарасе, ти так жартуючи розповідаєш. Ви ж могли померти!..
— Миколо, не переживай! Скільки маємо написати віршів — напишемо. Скільки маємо прожити на білому світі — проживемо. Не бери пусте в голову, а дурне — в ноги.
Ми пили чифір — міцний чай.
Одного прекрасного дня я зізнався йому про свій намір кинути курити та взагалі перестати вживати міцні напої.
Відтоді будь-яка застільна компанія — всі п’ють, а я — ні. Лише хочуть мені наливати, а Тарас прикриває долонею чарку.
— Хлопці, Микола не п’є!
Лиш одного Тараса я міг послухати й випити з ним 100 грамів.
Всі п’ють, а я не п’ю. Тарас співчутливо дивиться на мене.
— Скажи, Миколо, як ти витримуєш? Прийшли гості — не п’єш! Весілля — не п’єш! День народження — не п’єш! Свята — не п’єш! І просто так — теж не п’єш!.. Олександру Матросову було легше: випив 100 грамів, кинувся на амбразуру — і… фертик! Чоловіче. як ти себе мучиш! Чоловіче, який ти мудрий!
Я вдячний Тарасові за те, що він завжди підтримував мене у хвилини зневіри. Коли його не стало, я присвятив йому вірш “У мене є сонце”
У мене є сонце,
Красиве і молоде.
Тарас Мельничук
У мене є сонце,
Не повірив ніхто.
Я ж маленька людина…
Сам себе переконав.
Сам у себе повірив
І вперше
Обминув забігайлівку.
Грали ми з ним у шашки.
— Миколо, ти знаєш, що таке порівняння? Знаєш, і я знаю. Наприклад: іде жінка з чоловіком на весілля й каже: “Дивися, чоловіче, не напийся, як свиня”.
Грали ми з Тарасом у шашки.
— Миколо, ти знаєш, що таке метафора? Знаєш, і я знаю. Наприклад: не будь твариною, що догори щетиною. Майже метафора.
Тарас був своєрідним критиком. Якщо вірш йому не сподобався — незадоволено хмурився й казав:
— Чоловіче, коли ти писав цей вірш, в тебе на голові волосся не в той бік крутилося.
Якщо вірш не зовсім досконалий, але є поетичні знахідки, говорив:
— Ти диви, який ти розумний!
І скаже декілька похвальних слів.
Якщо дуже сподобався, радісно вигукував:
— Який ти мудрий! Чи не здається, аж занадто мудрий? Здалося б за це випити!
Тарас був своєрідним критиком.
Ще в 60-х роках, коли я був школярем, написав вірш про вчителя-ветерана. Минули роки. Я його згадав й з усмішкою запитався:
— Тарасе, як краще: мудрий ветеране чи сивий? Я думаю — краще мудрий.
— Добре думаєш, Миколо! Мудрий — то є мудрий. А сивий може бути й не дуже розумним.
Тарас був своєрідним критиком.
Вляглися ми спати в клуні. А миші на горищі шарудять, шарудять. Здається, чути на всі Уторопи. Тарас каже:
— Ади, чалапають миші, як гуцули. Певно, щось червоне гризут. Не дай, Боже, вірш червоним написати.
Нагадався невеличкий уривок з його вірша:
на горищі миші шарудять
у мишей болять руки
бо вони у ліс ходили
і фибів — сім грибів —
наносили
Це гостро зафіксувалося в моїй пам’яті, а згодом перелилося у вірш для дітей:
Не чита — гризе книжки.
Хоч сіренька мишка,
їй смачніша, все-таки,
Кольорова книжка.
Тарас був дуже оригінальним і в своїх висловлюваннях та в сприйнятті інформації про будь-яку подію. Згадую, як несподівано запитав мене: “Ти задумувався над тим, що у народній творчості, особливо в гуморі, є багато “філософії абсурду”? Треба зуміти створити такі шедеври: “Ой там, на товчку, на базарі жінки чоловіків продавали” або “Ой що ж то за шум учинився, що комарик та й на мусі оженився!.”‘
Зауваж: майже вся українська народна творчість неповторна, як і ми, українці”.
Шанована літературознавець і письменниця Аделя Григорук відзначає, що поезія Тараса Мельничука багата на унікальні асоціативні образи. Для прикладу — такий його вірш, написаний у моїй батьківській хаті:
море летить на чайці
накрапає жито:
Жити! а цвинтар приходить
у кожен дім: ходім!
До таких несподіваних образних асоціацій і художніх засобів може вдатися лише неординарна особистість.
Неординарність була характерна для Тараса Мельничука в усьому. Пригадую, в середині 70-х років вертали ми з ним до Старих Кутів із буковинської сторони, з гостин у мого однокласника, редактора Путильської районної газети “Радянські Карпати” Петра Гпібчука. Треба було перейти через Черемош. Я направився до підвісної кладки, а Тарас каже:
_ Гуцули мають убрід переходити! Аби відчували неспокійний дух Черемошу!..
— Думаю, що ти можеш навести ще чимало фактів його гуцульської вдачі.
— Будучи студентом Чернівецького, тоді державного, нині Національного університету імені Юрія Федьковича, Тарас любив вечорами йти центром міста вулицею Ольги Кобилянської та співати гуцульські коломийки. Не лише студенти, а всі знайомі знали: то Тарас Мельничук співає. Якось його запитали: “Чому ти співаєш лише гуцульські коломийки?”. Він відповів: “По-перше, в мене дуже файний голос! По-друге, най всі знають, що і в Чернівцях живуть гуцули!”.
Він любив мені по-дружньому наспівувати:
Ти — Никола, я — Никола,
Оба ми Николи.
Тебе били коло церкви,
Мене — коло школи.
І десь із глибини підсвідомості в моїй поемі “Олекса Довбуш” відлунням цієї співаночки народилися рядки, овіяні Тарасовим голосом:
І ти Довбуш, і я Довбуш,
Оба Довбущуки…
Чує Йванко на недобре,
Моцні в брата руки.
Осінь. Пора весіль і врожаїв. Так уже повелося: чоловіки, і не лише в горах, приходять з гуцульського весілля, як любив казати
Мельничук. закосиченими, тобто напідпитку. Десь таким повернувся і я.
— Ну шо, Коцю, набувси, наданцувавси? — жартома спитав Тарас.
— Аєкже! Весілє в гуцулів водно веселе. Я ще й вірш спробував написати. Аж на два рядки спромігси:
Танцюють п’яні обличчя, На горизонті — пиво!
— Чоловіче, ти хоч трохи щос написав, а я напідпитку — ні рядка не можу! Та, попри всьо, ти таки гуцул, Коцю! Такий, єк і я.
Ще один цікавий фрагмент, який підтверджує його гуцупьську вдачу, пов’язаний з моїм другом Мирославом Герцюком, з яким я подружив ще зі школи. Нас єднала любов до книги. Мирослав захоплювався поезією і мріяв стати лікарем. А вже у 70-х роках працював терапевтом у Верховинській районній лікарні.
На вихідні часто приїжджав у Старі Кути. Жив на присілку Лазорики. Тоді я й познайомив Тараса із ним. Уже на той час у Мирослава була велика домашня бібліотека. У ній ми з Тарасом інколи засиджувалися допізна. Нас вражали своєрідне сприйняття і розуміння Мирославом художнього слова.
В Мельничука були проблеми зі здоров’ям: деякий час лікувався у Верховині. Поет мав звичку залишати свої нові вірші там, де гостював. Залишав він їх і в Мирослава.
Дружина лікаря пані Марія розповідала, як одного вечора розгулялися студені вітри. Над верхами клубилися чорні хмари, а Тараса немає ні в лікарні, ні вдома у них. Високо на пагорбі помітили в сутінках палаючу ватру. Накрапував дощ. Ватра кресала іскри: відганяла від себе холодну ніч. Біля неї під шумливий спів смерекових верховіть сидів Тарас і писав вірші. Навіть не помітив, як Марія з Мирославом підійшли. На запитання, чому він тут у таку негоду, відповів жартома:
— Ади, видите, ватерка мене гріє. Шо без неї варт опришок?!.
Така була в нього вдача — в поета-гуцула.
— Він і сам мав гуцульську вдачу, і тема Гуцульщини займає в його поезії чільне місце. Чи відомі тобі факти, щоб художники створювали свої мистецькі твори під впливом його віршів?
— Яскравим прикладом цього є творчість члена Спілки художників України, нашого з Тарасом доброго друга, відомого художника-кераміка Михайла Кікотя з села Города біля Косова.
Це мальовниче село зустріло нас з поетесою Раїсею Лишею різнобарв’ям літніх трав. Чепурна оселя мистця ще здалеку всміхалася шибками, позолоченими сонячним промінням, горнулася до стрімкого ґруня поблизу кичери-пралісу. Господар зустрів нас із властивою йому гостинністю. Шкодував, що не приїхав з нами Тарас Мельничук.
Після короткого відпочинку запросив до своєї творчої майстерні. З її вікон відкривалася неосяжна панорама величавих гір, освітлених прозорим серпанком. Я бачив не раз. як під вправними жилавими руками Михайла з в’язкої податливої глини на гончарному крузі виринали тендітна ваза чи круглобокий глечик. На столику та на лавочках красувалися готові вироби. Раїса дивилася на них зачарованими очима. Приваблювали зір, виліплені майстром та випалені в керамічній печі скульптурні композиції, вихоплені із життя і побуту гуцулів.
— У мене таке відчуття, — зізнався Михайло, — що Тарас разом з нами.
Нас із Раїсою це не здивувало, бо й самі відчували присутність поета.
Художник-майстер умів відобразити поетичний світ Мельничука в своїй творчості: неможливо бути байдужим до колоритної сценки “Гуцульське весілля”. В одній із фігурок — образ Тарасового сільського скрипаля:
І Микита — голова непокрита
Сіє гуцулку-дрібушку, мов жито.
Викликала у нас з Раїсою щире захоплення багатофігурна сценка “Косівський базар”. І знову оживали в пам’яті Мельничукові рядки:
Е ні, гайну я лучче на базар до Косова
Й куплю у збанках писаних мальовані віки.
Талановиті люди — талановиті в усьому. Михайло був актором самодіяльного драматичного театру Косівського районного будинку культури. Майстерно грав ролі. З особливим відчуттям талановитого читця декламував нам з Раїсою Тарасові поезії, зокрема:
Мене сонце несе,
мене вишні несуть
на руках білосніжних.
Прощалися з Михайлом Кікотем — з надзвичайно доброю людиною, з його сином, чорнооким юнаком Василем — теж художником-кераміком.
(Продовження інтерв’ю читайте у наступному номері).
«Гуцульський край», №51, 21.12.2018 року