Щоразу, приїжджаючи з Івано-Франківська в Старий Косів, стараюся прочитати часопис «Гуцульський край», бо хочу знати як живе місто і район, які проблеми турбують косів’ян і жителів навколишніх сіл. А ще мені цікаво дізнатися, чи гострішим стає журналістське перо моїх учнів Вікторії Кушнірчук, Михайла Городенка, Ігоря Сусака.
Хоча вже десять років живу в Івано-Франківську, та моє серце належить Косівщині, адже тут пройшло 26 років мого життя і праці, тут живуть мої діти й онуки, колишні учні та їхні батьки, сусіди, добрі колеги по роботі. Зустрічі з ними завжди очікувані і милі.
Тішуся, коли дізнаюся про приємні новини, і стає боляче, коли приходиться чути і читати про різні косівські «баталії» не тільки в «Гуцульському краї», а й на сторінках обласної газети «Галичина». Недавно прочитала у районному часописі (№ 42 за 17 жовтня) статтю «Для Косова і Косівщини – все найкраще» шанованого мною журналіста Василя Глібчука. Відрадно, що голова райдержадміністрації має такі добрі наміри щодо поліпшення вигляду міста й умов житті в ньому. Хочеться вірити, що ці плани стануть реальністю. Уже тішать око деякі вулиці міста, приведені до належного стану.
Леся Українка писала: «Без надії сподіваюсь», А з надією сподіваюсь, що нарешті, як кажуть, засяє сонечко і в наше віконечко. Вірю: знайдуться добрі люди, які серцем сприймуть мою статтю і зроблять усе для того, щоб вирішити цю довготривалу проблему.
Любомира ДЖАНДЖАЛАС