Пізня осінь. Дощ зі снігом. Завиває хурделиця, стукає у вікна, проситься погрітись Така погода застала мене в автобусній залі невеликого містечка. Хтось відчинив двері. В цю ж мить убіг величезний жовтий собака з чорним хребтом, стрибнув мені на груди, почав обнюхувати, пильно заглядаючи у вічі, а потім – здоровенними передніми лапами обійняв за шию.
— Бобцю, Бобцю, ти голодний?
Бобцьо видавив із собачої гортані лише йому зрозумілі звуки. Як несподівано прибіг так і несподівано зник. В автовокзалі різні пересуди:
— Чому з усіх пасажирів лише Вам стрибнув на груди?
— Собака, як ніхто, уміє розпізнати добрий характер.
— Ми думали, що перегризе горло чоловікові.
— Він шукав свого кривдника, але не знайшов, — сказав хтось із пасажирів.
Ці думки привели мене до подій трирічної давності, коли на цьому ж автовокзалі доїдав свій полуденок. До мене підійшла ця ж собака-самка. Взявши решту своєї їжі, пішов за нею. Під стіною будинку лежало ще четверо її малят, одне від одного краще. Перед кожним поставив потрохи їжі. Собака-мати зачекала, доки наїдяться всі її діти. Потім почала скавулити й мило заглядати у вічі, просячи їжі й для себе.
Я пішов до буфету, собака через відчинені двері за мною. Всі присутні почали тиснутися до стінки.
Купивши харч, я вийшов із собакою на подвір’я. Згодом він почав мило скавулити, дякувати за гостину. Я ще раз оглянув діток матері і попросив у неї: «А даси мені одного?». Собака-мати – бере одне цуценя зубами за шию й ласкаво тулиться до моїх ніг. Ну, що ж треба взяти, якщо мати сама віддає тобі своє дитя.
Володимир БОЙЧУК,
с. Черганівка.