Летять над горами роки,
немов лелеки в сяйві літа.
Земля Стопчатова свята
серцями нашими зігріта.
Стопчатів – одне з мальовничих сіл галицького Підгір’я, що лежить на межі Гуцульщини і Покуття. Майже за 600-річну свою історію село пережило багато радісних і трагічних подій. Не дивлячись на те, що тривалий час воно, як і вся Галичина, перебувало під іноземним поневоленням, жителі села невтомно працювали, мріяли та боролись за краще майбутнє своїх дітей та онуків. На непростих шляхах історії краю розгубилось багато подій та імен односельців, але ті, що вціліли, несуть нам і нащадкам відомості про окремих вихідців зі Стопчатова, які залишили своїми творчими здобутками чи боротьбою за волю більш або менш помітний слід в історії села та краю. Про них і йтиме далі мова.
Атаманюк Василь Іванович (2 серпня 1941 року, с.Стопчатів) – начальник Комітету з питань преси Волгоградської області (Росія).
Навчався в Стопчатівській восьмирічній школі. Закінчив Яблунівську СШ (1957) та Український поліграфічний інститут імені І.Федорова у Львові (1962). У складі студентських будівельних загонів працював на цілинних землях Казахстану.
Після закінчення інституту працював головним інженером друкарні в Комсомольську-на-Амурі. З 1966 по 1969 рік – інженер, головний інженер Волгоградської офсетної фабрики. З 1969 по1984 рік – головний інженер Волгоградського обласного управління преси. З 1984 по 1997 рік – директор Волгоградської офсетної фабрики. З 1997 року – начальник управління з питань преси Волгоградської області.
Має 10 наукових публікацій з проблем економічної реформи в поліграфії.
Бахталовський Данило (21 грудня 1856 – 5 липня 1927). З 20 березня 1920 року – парох Стопчатова. Обслуговував обидві церкви в Стопчатові: св. Миколая і св. Параскеви та церкву св. Димитрія в Ковалівці. Підтримував діяльність читалень ”Просвіти”, товариства Апостольської молитви, Братства тверезості. Згуртовував молодь навколо цих товариств, сприяв її вихованню в релігійному та національно-патріотичному дусі. Був радником єпископської консисторії. Його сини Корнелій та Роман теж були священиками.
Бахталовський Корнелій (2 жовтня 1892, с.Яблунів Гусятинського повіту – 24 листопада 1948, с.Стопчатів). 8 грудня 1918 року був висвячений на диякона, а 15 грудня 1918 року – на священика станиславівським єпископом Г.Хомишиним. Спочатку працював священиком у селі Лючі, а з 22 червня 1927 року до кінця життя – в Стопчатові. Активно працював у сільському осередку товариства ”Просвіта”, організовував і підтримував аматорські гуртки. Організував також у селі читальню релігійного товариства “Скала”.
У травні 1934 року він звернувся до воєводського уряду в Станіславові з проханням дозволити будівництво українського католицького Народного дому, який впродовж трьох років було збудовано. Ця споруда і досі є Народним домом села.
18 квітня 1935 року К.Бахталовський був призначений шкільним комісаром на села Стопчатів, Іспас, Мишин, Микитинці, Уторопи, Пістинь, Шешори, Брустури, Космач та Прокураву.
Його син Зенон Бахталовський закінчив Стопчатівську початкову школу і Коломийську гімназію. Брав участь в ”Січах” і ”Пласті”. Доброволець УПА. Скерований ОУН на Закерзоння для посилення новостворених повстанських загонів. В 1943 році організував і очолив підстаршинську школу закерзонської військової округи ”Сян” для підготовки командирів УПА. На Лемківщині був у підрозділі командира ”Ластівки” (сотенного Григорія Янківського). Брав участь в бойових діях з військами НКВД, польськими і чехословацькими військовими підрозділами. Пізніше проживав у Польщі.
Бейсюк Петро (1898, Стопчатів – 11 серпня 1915, Галич) – січовий стрілець.
Будучи гімназистом, зголосився до Легіону УСС. Стрілець ІІ куреня, ІІІ сотні. В роки Першої світової війни брав участь в походах на Бескид, Дрогобич та Синевірське. Був розвідником в районі Перегінська – Стрия – Львова – Красного. Учасник боїв УСС на горі Маківці, під Болеховом та Галичем.Помер у лікарні в Галичі, захворівши на холеру. Похований на тамтешнім цвинтарі.
Боднарук Іван Петрович (15 травня 1910, с.Стопчатів – 23 жовтня 1977, м. Івано-Франківськ) – український архітектор, член Спілки архітекторів СРСР (від 1945).
Навчався в Стопчатівській початковій школі, Коломийській гімназії, Краківській академії мистецтв (1931 – 1936). В 1936 – 1939 роках працював у приватній архітектурній майстерні в Кракові. Згодом жив у Коломиї, працював у комунгоспі, відділі архітектури міськвиконкому (1953 – 1970), а пізніше – в обласному управлінні містобудування та архітектури.
І.Боднарук працював у напрямі ландшафтної та монументальної архітектури, об’ємного проектування, інтер’єру. Особливих успіхів досяг у популяризації народної дерев’яної архітектури, використанні гуцульських народних традицій будівництва в сучасній українській архітектурі. Він став гідним продовжувачем справи відомого галицького архітектора другої половини ХІХ – початку ХХ століть І.Левинського щодо використання ”гуцульського колориту” у вітчизняній архітектурі.
За проектами І. Боднарука збудовано літній кінотеатр в Коломиї (1951), пам’ятник Т.Шевченкові в селі Шепарівцях біля Коломиї (1954), ресторан “Гуцульщина” в Яремчі (1956), туристичну базу ”Гуцульщина” в Яремчі (у співавторстві, 1963), базу відпочинку у Підлютому на Рожнятівщині, лісництво в Старій Гуті Богородчанського району, розроблено проект реконструкції центрального майдану в Коломиї – площі Відродження (1967).
Відома артистка українського театру післявоєнного періоду з Яблунова Оксана Затварська – племінниця І.Боднарука.
Бурдуланюк Василь Миколайович (2 лютого 1951, с.Стопчатів), – історик, краєзнавець, доцент кафедри історії України Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника.
Народився в робітничо-селянській сім’ї, онук поета міжвоєнного періоду П.Заячука. В 1966 році закінчив Стопчатівську восьмирічну школу. Навчався в Яблунівській СШ, в 1968 році закінчив Ковалівську середню школу Коломийського району. В 1968 – 1973 роках навчався на історичному факультеті Львівського державного університету імені І.Франка. В 1969 – 1972 роках був керівником студентського наукового гуртка при кафедрі історії України, заснованого за ініціативою професора М.Кравця. У складі студентських будівельних загонів працював на будовах у Кіровоградській і Тюменській областях.
В 1973 – 1974 роках – учитель історії Прибилівської ВШ Тлумацького району. З 1974 по 1987 рік – працював на різних посадах (консультант, вчений секретар, заступник голови правління) в обласній організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури.
За ініціативою та при сприянні В.Бурдуланюка в області у 80 – х роках ХХ століття встановлено понад 30 пам’яток і пам’ятних меморіальних дощок діячам науки і культури краю, зокрема І.Франку, Д.Січинському, М.Заньковецькій, М.Садовському, О.Мишузі, С.Крушельницькій, І.Вагилевичу, В.Гнатюку, О.Терлецькому та іншим в Івано-Франківську, М. та А.Павликам в Коломиї, І.Рубчаку та М.Козорісу в Калуші, І.Левинському та Я.Лопатинському в Долині, П.Бажанському в Белелуї Снятинського району, В.Атаманюку в Яблунові Косівського району, Г.Хоткевичу в Красноїлові Верховинського району та інші.
З грудня 1987 року працює на кафедрі історії СРСР та УРСР, а з 1991 року – на кафедрі історії України Прикарпатського національного університету імені В.Стефаника (асистент, ст. викладач, доцент). В 1996 році в Чернівецькому державному університеті імені Ю.Федьковича захистив кандидатську дисертацію на тему “Культурні зв’язки Галичини з Наддніпрянською Україною в кінці ХІХ – на початку ХХ століть”.
Сфера наукових зацікавлень: історія української науки і культури, історичне краєзнавство та пам’яткознавство Галичини. Автор близько 200 наукових, науково-популярних та краєзнавчих публікацій. Серед них книги ”Історія культури Прикарпаття”, ”Пам’ятки культури Івано-Франківщини”, ”Історія Прикарпаття. Хронологічний довідник” (у співавторстві) та інші.
Дружина Леся Петрівна (19 червня 1951, м.Бучач – 18 квітня 2012 м.Івано-Франківськ) – економіст. У 1973 – 2005 роках працювала в Обласному управлінні статистики.
Дочка Дзвенислава – викладач української мови та літератури, а дочка Галина – магістр історії, працює над кандидатською дисертацією з історії культури Прикарпаття.
Вовкунець Микола (1892, с. Стопчатів – 2 жовтня 1930, Надвірна) – громадсько-культурний діяч.
Народився в селянській родині. Навчався в Стопчатівській початковій школі та Коломийській гімназії. У роки Першої світової війни – в австро-угорській армії, потрапив під газову атаку. В період ЗУНР – сотник УГА. Згодом був редактором часопису “Український голос”, секретарем філії товариства “Просвіта” у Надвірній. Член багатьох українських громадсько-культурних організацій і товариств.
Григорчак Любомир Васильович (21 жовтня 1932, с.Стопчатів) – кандидат геолого-мінералогічних наук
В 1939 – 1940 роках навчався в Яблунівській СШ. В 1940 – 1945 роках разом з мамою перебував на спецпоселенні в Казахстані. Закінчив Коломийську СШ (1951), геологорозвідувальний факультет Львівського політехнічного інституту (1956). У 1970 році захистив кандидатську дисертацію на тему ”Палеоценові і еоценові утворення Передкарпатського прогину і Берегової скиби Українських Карпат у зв’язку з їх нафтогазоносністю (на прикладі Долинського нафтопромислового району)”.
В 1956 – 1959 роках працював інженером у Москві у Всесоюзному державному тресті будівельно-технічних розшуків, в 1959 – 1960 роках – в нафтопромисловому управлінні ”Долинанафта”, а в 1960 – 2000 роках – на різних посадах в центральній науково – дослідній лабораторії Станіславського раднаргоспу, згодом ВАТ ”Укрнафта”. Автор понад 30 наукових публікацій на тему нафтової геології Прикарпаття і Українських Карпат.
Григорчак Юрій (23 жовтня 1923, с.Стопчатів – 25 липня 2003, Караганда (Казахстан) – учасник національно-визвольних змагань.
Від 1942 до 1956 року стояв на сторожі й в обороні волі Української держави. Мав псевдо ”Нечай”, ”Дужий”, ”Явір”. Був стрільцем сотні Яреми, роєвим в курені Скуби. Брав участь в операціях “Чорний ліс”, ”Яблунів”, ”Коломия”. У складі двох куренів Рена був активним учасником походу Коломия – Братіслава, який явив світові Українську Повстанську Армію. Поранений в боях у селі Середній Березів. Від 1949 року, як провідник районної, пізніше міжрайонної служби безпеки (Яблунівський, Косівський, Коломийський, Городенківський райони), пройшов тисячі прикарпатських доріг і стежок.
15 років мордовських таборів відбув сповна, до 1971. Там довелось йому спілкуватись з Ю.Шухевичем, В.Чорноволом і багатьма іншими непересічними людьми, які кували волю України. Пізніше проживав у Караганді. Багаторічні табори загартували волю й після звільнення він залишився правдивим українцем, вірив, що Україна здобуде незалежність, щиро радів разом з товаришами по боротьбі першим крокам незалежної Української держави.
Дмитрук Мирослав Петрович, Дмитрук Тарас Петрович – різьбярі.
Живуть у селі Стопчатові. Займаються різьбою по дереву, виготовленням сувенірних виробів. У 2006 році на ІІ фестивалі народного прикладного мистецтва ”Карпатський вернісаж” їхні роботи відзначені дипломом. Виготовляють вироби з дерева: оригінальний дерев’яний посуд з різних порід дерева, виконані в техніці блочної мозаїки та з масиву.
Заячук Василь Михайлович (13 квітня 1949, с.Стопчатів, Корнівка) – кандидат медичних наук, доцент кафедри внутрішньої медицини №3 Івано-Франківського національного медичного університету. В 1967 році закінчив Снятинську СШ, а в 1973 році – Івано-Франківський державний медичний інститут. Працював головним лікарем Пістинської дільничної лікарні Косівського району.
В 1994 році захистив кандидатську дисертацію на тему ”Порівняльна ефективність комплексного лікування виразкової хвороби дванадцятипалої кишки при застосуванні оксіферріскорбону і набору біодоз органічних солей мікроелементів металів”.
Автор понад 50 наукових публікацій. В 2001 – 2009 роках учасник чоловічої хорової капели ”Сурма” Івано-Франківського національного медичного університету.
Дружина Любов Йосипівна – кандидат біологічних наук, доцент кафедри біології Прикарпатського національного університету імені В.Стефаника. В 1996 році захистила кандидатську дисертацію на тему: ”Біологічні особливості arnica Montana на території Горган”. Має понад 30 наукових публікацій.
Син Роман і дочка Марія студенти Івано-Франківського національного медичного університету.
Заячук Василь Яремович (2 січня 1967, с.Стопчатів, Корнівка) – кандидат сільськогосподарських наук, доцент кафедри ботаніки, деревознавства і недеревних ресурсів лісу Українського державного лісотехнічного університету у Львові.
У 1984 році закінчив Яблунівську СШ, а в 1991 році – лісогосподарський факультет Українського державного лісотехнічного університету у Львові. В 1996 році захистив кандидатську дисертацію на тему ”Біологічні особливості зростання та плодоношення калини звичайної в умовах Прикарпаття”. Автор близько 40 наукових та науково-методичних публікацій. Серед них, зокрема, книги ”Калина звичайна”, “Лікарські рослини”, ”До методики відбору високоврожайних таксонів дикорослих плодових рослин” та ін.
Проводить науково-дослідну роботу з проблем недеревних ресурсів лісу, прогнозування урожайності, запасів сировини, підвищення продуктивності, раціонального використання, охорони та відтворення лікарських, технічних, харчових і кормових рослин Західної України.
Заячук Дмитро Михайлович (1 січня 1952, с.Стопчатів, Корнівка),– доктор фізико-математичних наук, професор кафедри напівпровідникової електроніки Національного університету ”Львівська політехніка”,
В 1966 році закінчив Стопчатівську восьмирічну, а в 1968 році Яблунівську середню школу. Згодом навчався на фізичному факультеті Чернівецького державного університету. В 1980 році захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата фізико-математичних наук за спеціальністю ”Фізика напівпровідників і діелектриків”. В 1992 році в Чернівецькому університеті захистив дисертацію на тему ”Дефекти структури і електронні процеси в халькогенидах свинцю та олова” на здобуття наукового ступеня доктора фізико-математичних наук. З 1995 року професор кафедри фізичної електроніки Чернівецького державного університету. Впродовж кількох років був вченим секретарем Буковинського фізичного товариства і членом координаційної ради Українського фізичного товариства, що дозволило йому організувати постійно діючий науковий семінар фізиків, який отримав визнання науковців на Буковині та в Україні.
З грудня 1996 року по даний час він професор кафедри напівпровідникової електроніки національного університету ”Львівська політехніка”.
Д.Заячук – відповідальний редактор ”Вісника національного університету ”Львівська політехніка” ”Електроніка”, вчений секретар спеціалізованої Вченої ради з захисту докторських дисертацій. Автор понад 120 наукових праць, 10 авторських свідоцтв на винаходи.
Дружина Віоріка Оттівна – співробітник кафедри нелінійної оптики Львівського національного університету імені І.Франка.
Дочка Юлія (1978 р.н.) – кандидат педагогічних наук, доцент кафедри педагогіки Львівського національного університету імені І.Франка, захистила кандидатську дисертацію на тему “Організаційно-педагогічні основи діяльності українознавчих інституцій у системі вищої освіти Канади (40 – 90-ті роки ХХ ст)”.
Син Євген (1986 р.н.) – навчається в аспірантурі в центрі ядерних досліджень у Бельгії.
Заячук Дмитро Миколайович (1 вересня 1952, с.Стопчатів) – заступник проректора з навчально-організаційної роботи Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича.
В 1959 – 1969 роках навчався в Яблунівській СШ. В 1974 році закінчив фізичний факультет Чернівецького державного університету. Працював на кафедрі напівпровідникової мікроелектроніки, згодом – на кафедрі термоелектрики і фізичної метрології та в спеціальному конструкторському технічному бюро ”Фоном”, що було створено при кафедрі.
З 1991 року помічник проректора з адміністративно-організаційної роботи, згодом – проректор (1994), заступник проректора з навчально-організаційної роботи (2002).
Має 15 наукових публікацій, переважно з проблем сонячної енергетики та космосу.
Син Мирослав (1975 р.н.) – доцент, заступник декана географічного факультету Чернівецького національного університету. Досліджує проблеми аграрно-промислового комплексу. Працює над докторською дисертацією.
Дочка Наталія працює в юридичному відділі Чернівецького національного університету імені Ю.Федьковича.
Заячук Ігор Михайлович (5 березня 1954, с.Стопчатів), – кандидат технічних наук, старший науковий співробітник Центру математичного моделювання Інституту прикладних проблем механіки і математики НАН України (м.Львів).
Закінчив Яблунівську середню школу (1971), фізичний факультет Львівського державного університету ім. І.Франка (1976).
Захистив кандидатську дисертацію ”Методи дослідження коефіцієнта гармонік радіоелектронних схем за допомогою універсальних програм аналізу” в інституті проблем моделювання в енергетиці НАН України (Київ). Здобув науковий ступінь кандидата технічних наук за спеціальністю ”теоретичні основи електротехніки”.
Проводить науково-педагогічну роботу зі студентами Львівського національного університету імені І.Франка та національного університету ”Львівська політехніка”.
Постійно бере участь у проведенні різного рівня наукових семінарів, конференцій, присвячених проблемам моделювання радіоелектронних пристроїв з застосуванням комп’ютерних технологій.
Заячук Ілля Петрович (1957, с.Стопчатів) – кандидат медичних наук, доцент медичного факультету Ужгородського університету.
Навчався в Яблунівській СШ, закінчив Ковалівську СШ Коломийського району (1974), медичний факультет Ужгородського університету (1979). Працював лікарем Вознесенської райлікарні Миколаївської області.
Навчався в аспірантурі і працює доцентом в Ужгородському університеті. В Москві захистив кандидатську дисертацію. Має понад 30 наукових публікацій. Кандидат у майстри спорту з фехтування.
Заячук Онуфрій (? с.Стопчатів–?) – війт Стопчатова.
Наприкінці ХІХ століття був війтом села Стопчатова. За свою активну діяльність і заслуги для громади і церкви отримав Срібний хрест заслуги.
З цієї нагоди 20 січня 1892 року, як повідомляла газета ”Батьківщина”, в Коломиї відбулося урочисте його відзначення. Спочатку о.Коблянський відправив у міській церкві богослужіння, на якому були запрошені старостою Баньковським представники цивільної і військової влади та війти з навколишніх сіл. Потім всі пішли до староства, де О.Заячуку урочисто вручили нагороду. Від імені нагородженого стопчатівський священик А.Сіменович подякував за нагороду, охарактеризував його діяльність.
Після відкриття в селі читальні товариства ”Просвіта” 24 липня 1892 року війта О.Заячука було обрано заступником голови читальні.
Заячук Петро Миколайович (21 березня 1895, с.Стопчатів – 1944, там само) – поет, громадсько-культурний діяч.
Вчився у Стопчатівській і Яблунівській школах та на різьбярському відділі у Школі деревного промислу в Коломиї. Двічі нагороджений шкільними преміями за успіхи в навчанні.
З 1915 року був мобілізований до австро-угорської армії. Пройшов дорогами війни від Альп, Дунаю і Карпат до Дніпра і Чорного моря. Був тричі поранений. По війні повернувся хворий додому. Займався сільським господарством, садівництвом та писав поетичні твори.
В 1938 році авторським накладом П.Заячук видав у Коломиї перший том своїх творів у вигляді літературного альманаху ”Сонце землі. Словесний альманах села”, куди ввійшли квартальні видання книжки за 1937 – 1938 роки. До згаданого видання ввійшла добірка віршів поета – розділ ”За сонцем”, поеми ”Довбуш”, ”За сонцем” та ”Війна”, яка складається з двох частин – “Тиранія” та ”Австриянка”.
Він був також редактором і видавцем побутового і літературного всежиттєвого журналу ”Наш світ села” – квартального додатку до альманаху ”Сонце землі”.
П.Заячук готував до друку поему ”Селянія”, планував також видати як окремі випуски згаданого альманаху ”Сонце землі” свої ”Поеми і думи”, збірку поезій ”Лірник”, а також наукові поради селянам про садівництво ”Помологію”. Та через трагічну загибель навесні 1944 року, коли в селі йшли бої між радянськими і угорськими військами, він не встиг здійснити задумане.
Іроденко Василь (11 січня 1958, м. Надвірна) – парох Стопчатова.
Закінчив Надвірнянську середню школу (1975), Одеську духовну семінарію (1982). З 12 липня 1989 року до 8 травня 2005 року – парох Стопчатова. 25 грудня 1989 року склав присягу перед єпископом Павлом Василиком і був прийнятий до лона УГКЦ, після чого стопчатівська парафія під його проводом стала греко-католицькою. На долю В.Іроденка випали відбудова церкви св. Миколая в Стопчатові, будівництво каплиці на присілку Борисівка (1993) та початок будівництва церкви в сусідньому містечку Яблунові.
Разом із сільськими активістами Стопчатова організував громаду для участі у важливих політичних подіях: освяченні і піднятті українського національного прапора в Стопчатові (1990), перепохованні жертв більшовицьких репресій в Яблунові (1990), поході з образом Божої Матері і хоругвами на референдум 1 грудня 1991 року тощо. Проводив катехізацію школярів. В 2006 році нагороджений Хрестом з прикрасами.
Кахнікевич Василь (1917 – 2001) – гончар.
Він родич і продовжувач гончарних традицій родин відомих коломийських гончарів Кахнікевичів і Білоскурських. Після Другої світової війни тривалий час разом із сім”єю проживав у Стопчатові біля річки Лючки неподалік від долішньої церкви св.Параскеви.
Займаються гончарством і його дочки Марія Кахнікевич та Надія Никорович, які зараз мешкають в Коломиї. Їхні гончарні вироби ужиткової кераміки – глечики, горщики, миски, тарілки прикрашені своєрідним геометричним орнаментом у вигляді колових спіральних ліній, кривульок та крапок білого кольору на коричневому тлі. Кераміці сім”ї Кахнікевичів притаманна композиційна довершеність, чіткість, гармонійність і контраст кольорів.
В 1983 році родина Кахнікевичів репрезентувала свої керамічні вироби на республіканському фестивалі народного мистецтва в Києві. Після цього вони часто з успіхом представляли свої вироби на різного рівня фестивалях народного мистецтва в області та Україні. Їхні вироби представлені в експозиціях Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини і Покуття та інших музеїв України.
Ковалишин Василь (12 листопада 1928, с. Стопчатів – 8 квітня 1952, Пістинський ліс коло Косова) – учасник національно-визвольних змагань.
Початкову освіту здобув у рідному селі, а середню – в містечку Яблунові. З його очей завжди струменіла добросердечність. Через тепло його душі, яке повсякчас всі відчували, як згадував його однокласник Л.Вардзарук, – його з любов’ю називали Сонцем.
В 1948 році В.Ковалишин став студентом факультету іноземних мов Чернівецького університету. Порядність, начитаність, мрійливість, уболівання за долю рідної мови виділяли його з – поміж однокурсників. Але за тодішніми мірками такі благородні риси розцінювались як неблагонадійність. Ним зацікавились органи держбезпеки. Василь зрозумів, що арешту не уникнути.
Потай від усіх він налагоджує контакт з референтурою пропаганди підпільної ОУН, а навесні 1951 року залишив навчання в університеті і очолив референтуру пропаганди Коломийського надрайонного проводу ОУН. Мав псевдо ”Нескорений”. Загинув 8 квітня 1952 року в Пістинському лісі коло Косова.
Вінком шани на його невідомій могилі є присвячена йому пісня ”В душі – Україна” на слова івано-франківського поета Я.Дорошенка. Музику до пісні написав його однокласник Л.Вардзарук.
Козак Альфред (22 березня 1893, с.Стопчатів – 3 січня 1978, Детройт, США) – громадсько-культурний діяч, журналіст.
На третьому році життя повернувся з батьками до їх села Гірне Стрийського повіту. Вчився в Стрию, закінчив гімназію у Львові. Під час Першої світової війни був старшиною австро-угорської армії. В період ЗУНР воював у рядах УГА, як комендант артилерійської батареї. В 1919 році був у ”чотирикутнику смерті”, пізніше – в’язнем у Тухолі, де видавав гумористичний журнал ”Лежух”.
В міжвоєнний період А.Козак проживав у Стрию, брав активну участь в кооперативному русі. Був головою Повітового союзу кооперативів, головою повітового ”Сокола”, очолював повітовий осередок Українського спортового союзу, був засновником і головою Союзу українських купців Стрийщини, заступником директора ”Маслосоюзу”. З 1928 року був інспектором забезпеченевого товариства ”Карпатія” у Львові.
З 1933 року до початку Другої світової війни в 1939 році він видавав газету ”Стрийська думка” (з 1936 року ”Думка”), яка стала справжнім літописом українського громадсько-культурного життя Стрийщини. В ній публікувались, зокрема, матеріали музиколога Зіновія Лиська на музичні теми, директора самбірського музею ”Бойківщина” Володимира Кобильника про музейництво у Галичині, вченого Ярослава Рудницького про особливості бойківського діалекту тощо.
В червні 1939 року був арештований польською владою і перебував у в’язниці до початку Другої світової війни. Після війни перебував на еміграції спочатку в Німеччині, а з 1950 року – в Детройті у США, де разом зі своїм братом Едвардом-Еком Козаком видавав журнал ”Лис Микита”.
Його брат Едвард Еко Козак (26 січня 1902, с.Гірне Стрийського повіту) – художник-карикатурист та письменник-гуморист, учень О.Новаківського. Був редактором та ілюстратором гумористичних журналів ”Зиз” (1926 – 1933), ”Комар” (1933 – 1939), ”Лис Микита” (з 1948). Був учасником багатьох хужожніх виставок у Львові, Мюнхені, Нью-Йорку, Чікаго, Торонто, Детройті, Сан-Франціско, Філадельфії та інших містах.
Він був ілюстратором книжок ”Лис Микита” І.Франка, ”Буквар” І.Вагилевича, ”Цяпка Скоропад” Р.Купчинського, дитячих галицьких журналів ”Світ дитини”, ”Дзвіночок”, ”Юні друзі”, ”Веселка” та ін. В США в 1952 – 1957 роках ілюстрував казки на телебаченні. Нагороджений найвищою пластовою відзнакою золотим ”Орденом вічного вогню” за виняткові заслуги на ниві української культури.
Котлярчук Микола Іванович (14 травня 1936, с.Стопчатів) – художник, самодіяльний композитор і пісняр.
М.Котлярчуку випала важка доля в житті. Батько Котлярчук Іван Петрович з братами Миколою та Дмитром воювали та загинули в лавах УПА, за що сталіністи конфіскували їх майно, маєток спалили, а дітей Миколу і Марію разом з мамою Параскою відправили на спецпоселення в Красноярський край. Згодом їй вдалося з дітьми втекти із заслання і щасливо добратись додому. 1 жовтня 1945 року загинув батько, а в травні 1946 року від тифу померли мати і бабуся. Єдиним їхнім опікуном та вихователем став дід Іван Скригунець.
М.Котлярчук закінчив під прізвищем діда Стопчатівську семирічну школу і працював в цій школі деякий час діловодом. Служив в Радянській армії на Курильських островах. Пізніше працював художнім оформлювачем при шахтарському клубі села Ковалівка. Навчався в місцевій школі робітничої молоді, на фізико-математичному факультеті Івано-Франківського педінституту, на факультеті рисунку та живопису Московського народного університету культури імені Н.Крупської, в музичній студії в Коломиї та Виноградівському політехнічному технікумі на Закарпатті. Паралельно працював вчителем малювання та креслення в Княждвірській та Кийданицькій школах на Коломийщині. В цих школах був також учасником художньої самодіяльності, учасники якої виконували на оглядах його перші авторські пісні.
Згодом працював учителем малювання та креслення в Ковалівській середній школі та художником оформлювачем при сільському Будинку культури, а потім – його директором. Грав у духовому та домровому оркестрах, що працювали при Будинку культури, співав у народному хорі ”Просвіта”. Проживає в Ковалівці досі.
М Котлярчук – всебічно обдарована людина. Ще в юнацькі роки брав участь від Яблунівського району в обласній виставці творчої молоді. Для Ковалівського Будинку культури намалював близько 50 портретів видатних людей України (князів, гетьманів, письменників, композиторів, художників та ін.). В його домашній майстерні налічується близько 100 олійних картин. Його твори чотири рази виставлялись в музеї ”Писанка” в Коломиї. Художньо оформив 15 книг місцевих авторів Маркіяна Сав”юка та Марії Боєчко. Виготовив понад 150 листівок різної тематики. За його ескізами в Ковалівці відновлена символічна могила ”Полеглим за волю України” (1990), споруджено хрест на честь заснування села (1993), зведено пагорб-каплицю воїнам УПА (2002). Він також автор символічного герба і прапора Ковалівки.
М.Котлярчук є також автором понад 60 пісень та понад 20 колядок, щедрівок і меланок, співавтором літературно-художнього альманаху ”Джерельні дзвони”, заснованого в селі 2001 року. Він разом з дочками Оксаною, Іриною та онуками Дмитром, Олексієм, Петром, Софією та Ярославою створили родинний ансамбль ”Жбиряни”, в репертуарі якого виконуються його авторські пісні. В даний час він займається ще й художнім ковальством.
Садиба М.Котлярчука стала місцем зустрічей творчих людей краю, зокрема учасників Ковалівського літературно-художнього альманаху ”Джерельні дзвони”.
Павличко Дмитро Васильович (28 вересня 1929, с.Стопчатів. Проживає в Києві). Український поет, перекладач, літературознавець, громадсько-політичний діяч, лауреат Шевченківської премії, депутат Верховної Ради України кількох скликань, голова Комісії із закордонних справ у 1990 – 1994 роках, один з авторів Акту про державну незалежність України, Герой України.
Навчався в Стопчатівській початковій школі та Коломийській гімназії. В 1948 році закінчив навчання в Яблунівській СШ, а в 1953 році – навчання на філологічному факультеті Львівського державного університету імені І.Франка. В 1953 – 1956 роках – аспірант кафедри української літератури ЛДУ. В 1956 – 1958 роках – завідувач відділу поезії львівського часопису ”Жовтень”. В 1964 – 1966 роках – сценарист при кіностудії імені О.Довженка в Києві. В 1966 – 1968 роках – секретар правління Спілки письменників України, а в 1970 – 1978 роках – головний редактор часопису ”Всесвіт”. З 1986 – секретар правління Спілки письменників України. В 1989 – 1991 роках – народний депутат Верховної Ради СРСР. В 1995 – 1998 роках – Надзвичайний і Повноважний посол України в Словацькій Республіці. В 1992 – 2002 роках – Надзвичайний і Повноважний посол України в Республіці Польща. В 1989 – 1990 роках – голова Товариства української мови. Один із засновників Народного Руху України (1989), лідер парламентської фракції ДемПУ ВР України 12 (1) скликання. Голова Комітету захисту України (2010).
Нагороджений багатьма орденами і медалями. Лауреат літературної премії Словаччини імені П.Гвездослава, літературної премії Болгарії імені Х.Ботєва, Заслужений діяч культури Польщі. Почесний доктор Львівського національного університету імені І.Франка (2000), почесний доктор Варшавського університету (2002), почесний доктор Прикарпатського національного університету імені В.Стефаника (2006), почесний професор Національного університету ”Києво-Могилянська академія” (2002).
Д.Павличко – автор понад тридцяти поетичних збірок. Серед них “Любов і ненависть” (1953), ”Моя земля” (1955), ”Правда кличе” (1958), ”На чатах” (1961), ”Пелюстки і леза” (1964), ”Гранослов” (1968), ”Сонети подільської осені” (1973), ”Любов і ненависть” (1975), ”Сонети” (1978), ”Вогнище” (1981), ”Спіраль” (1984), ”Задивлений у будущину” (1986), ”Поеми і притчі” (1986), ”Рубаї” (1987), ”Покаяльні псалми” (1994), ”Золоте ябко” (1998), ”Ностальгія” (1998), ”Засвідчую життя” (2000), ”Наперсток” (2001), ”За нас” (2004), ”Погоня” (2005) та інші.
Він автор перекладів ”Антологія словацької поезії ХХ ст.”, ”Світовий сонет” (сонетна творчість європейських поетів), ”Сонети В.Шекспіра”, антології ”50 польських поетів”, ”Поезії” Хосе Марті, поетичного переспіву передмови до Євангелія Кирила Філософа ”Проглас” та ін.
Він також автор збірника політичної публіцистики ”Українська національна ідея”, збірок літературно-критичних статей ”Над глибинами”, “Магістралями слова” та ін.
Д.Павличко – автор сценаріїв художніх фільмів ”Сон” та ”Захар Беркут”, книг для дітей ”Золотий олень” (1970), ”Дядько дощ” (1971), ”Де найкраще місце на землі?” (1973), ”Смерічка” (1982), ”Плесо” (1984), ”Рідна мова”.
Поет – автор ряду відомих пісенних текстів, зокрема, у співдружності з композитором О.Білашем (”Впали роси на покоси”, ”Лелеченьки” (з кінофільму ”Сон”), ”Пісня про Україну”, ”Долиною туман тече”, ”Явір і яворина”, ”Я стужився, мила, за тобою”, ”Дзвенить у зорях небо чисте”, ”Розплелись, розсипались”. Пісня ”Два кольори”, написана 1964 року, стала народною. На слова поета написали чимало пісень й інші композитори: Володимир Губа, Юлій Мейтус, Богдан Янівський, Богдан Фільц, Микола Литвин тощо.
Твори на слова Д.Павличка є в репертуарі видатних українських співаків Дмитра Гнатюка, Анатолія Мокренка, Василя Зінкевича, квартету ”Явір” та інших.
Дочка Соломія Павличко (15 грудня 1958, Львів – 31 грудня 1999, Київ) – доктор філологічних наук, професор.
В 1981 році закінчила відділення романо-германської філології Київського державного університету. В 1995 році захистила докторську дисертацію на тему ”Теоретичний дискурс українського романтизму”. Працювала науковим співробітником в Інституті літератури НАН України. В 1992 році заснувала видавництво ”Основи”. Член національної Спілки письменників України та Асоціації українських письменників.
Вийшли в світ її книги: ”Філософська поезія американського романтизму: Емерсон, Уїтмен, Дікінсон” (1988), ”Байрон: Нарис життя і творчості” (1989), ”Лабіринти мислення. Інтелектуальний роман сучасної Великобританії” (1999), ”Націоналізм, сексуальність, орієнталізм. Складний світ Агатангела Кримського” (2000), ”Теорія літератури” (2002), ”Зарубіжна література. Дослідження та критичні статті” (2001) та інші.
С.Павличко – одна з найактуальніших українських жіночих постатей ХХ століття.
Січинський Микола (1850 – 8 серпня 1894, с.Стопчатів). Спочатку був парохом Копичинців і Черниховець на Тернопільщині та Винників коло Львова. В 1893 – 1894 роках – парох Стопчатова. В 1893 році взяв участь в перенесенні праху Маркіяна Шашкевича з села Новосілок до Львова. Виступив фундатором стипендії при товаристві ”Просвіта”.
В 1883 – 1894 роках був послом до Галицького крайового сейму, де співпрацював з С.Качалою, Ю.Романчуком, Т.Окуневським, К.Гамораком, Й.Гуриком та іншими українськими послами. В 1888 році підписав відозву українських сеймових послів ”До русинів Галицької землі” із закликом на ”всенародне віче”, де наголошувалось на засиллі польської шляхти в краї, необхідності протистояти полонізації. Член Народної Ради, один з діячів ”Нової ери”. Як підкреслювалось в некролозі, опублікованому в газеті ”Діло” (1894, № 168) “був він побіч посла Романчука найповажнішою силою парламентарною, з котрою числилися і свої і противники, ніколи не занехав виступити рішучо за кождий раз, де ходило о добро люду й народу руського, а кождий виступ його звертав на себе увагу”. З причини його смерти Крайовий відділ ухвалив вивісити прапор жалоби на будинку сейму у Львові.
Його син Мирослав Січинський (11 жовтня 1887, с.Чернихівці Збаразького району Тернопільської області – 16 березня 1979, Детройт, США) – український громадський діяч, публіцист і журналіст.
Навчався у Віденському та Львівському університетах.
Будучи студентом він на знак протесту проти засилля польської шляхти і адміністрації в Галичині та насильств і зловживань на виборах до Галицького сейму в лютому 1908 року, які здійснювались під проводом намісника графа А.Потоцького, вбив його з політичних мотивів 12 квітня 1908 року. Його двічі було засуджено до страти та під тиском масових протестів української громадськості та за старанням української парламентарної репрезентації її замінено на 20-річне ув”язнення. Д.Вітовський організував і успішно здійснив його втечу зі Станіславівської тюрми ”Діброва” 9 листопада 1911 року. Згодом М.Січинському вдалося виїхати до США.
Цікавою особистістю була й дочка Миколи Січинського Климентина Авдикович-Глинська. Вона деякий час вела активну громадську діяльність в Перемишлі, а в 1922 році заснувала там фабрику солодощів ”Фортуна”, яку того ж року було переведено до Львова. В 1924 році вона уклала договір про спільне підприємство ”Фортуна Нова” з митрополитом А.Шептицьким, який надав значні кошти на розвиток фабрики. Продукція фабрики славилася своєю якістю і користувалася попитом у покупців. Завдяки цьому підприємству вона зажила слави відомого в Галичині українського промисловця. Спадкоємцем традицій цієї фабрики зараз є львівська кондитерська фірма ”Світоч”. В 1944 році К.Авдикович-Глинська виїхала до Відня, де прожила решту життя.
Скригунець Василь Миколайович (1893, с.Стопчатів – 15 травня 1948, поблизу Верхнього Березова) – учасник національно-визвольних змагань, сотенний УПА “Гамалія”.
В роки Першої світової війни воював у складі Легіону Українських Січових стрільців. Згодом як старшина створеного в Коломиї Гуцульського куреня Української Галицької Армії під проводом Гриця Голинського пройшов бойовий шлях від Львова до Києва та Одеси.
В міжвоєнні роки, як і багато його побратимів по боротьбі за незалежність України, В.Скригунець вступив до Української Військової організації та став членом ОУН зразу після її створення в 1929 році.
Вищу освіту здобував в Українському вільному університеті у Празі.
В 1943 році займався підготовкою стрільців у таборі УНС у Карпатах, а в 1944 році 51-річний старшина створив і очолив сотню важких скорострілів “Черемош”, яка увійшла до складу куреня “Гуцульський” під проводом командира “Книша” – Дмитра Горнякевича. Сотенний “Гамалія” відзначався завзяттям і відвагою, був суворим, але справедливим командиром.
Через рік він передав сотню молодому командирові з Жаб’я “Чабанові” – Іванові Скульському, а сам посів пост заступника шефа зв’язку Коломийського окружного проводу ОУН.
Загинув В. Скригунець 15 травня 1948 року біля села Верхній Березів на Косівщині. В оточеній чекістами лісовій криївці разом з командиром “Гамалією” загинули повстанці “Ганджа” – Петро Сільський, “Грізний” – Дмитро Негрич, “Зірка” – Іван Урбанович та “Стародуб” – Микола Арсенич. Тіла вбитих повстанців більшовики відвезли до райцентру Яблунова.
Яворська Любов Дмитрівна (17 жовтня 1955, с.Чехова Коломийського району) – педагог, поетеса.
Закінчила Гвіздецьку СШ та факультет педагогіки і методики початкового навчання Івано-Франківського державного педагогічного інституту імені Василя Стефаника.
В 1997 – 2007 роках проживала з сім’єю в Стопчатові. У 2000 році в коломийському видавництві ”Вік” з”явилась друком її збірка віршів ”Вересневі барви”. У косівському видавництві ”Писаний камінь” в 2004 році вийшла в світ її друга збірка ”Мелодія душі”, а в 2008 році – третя збірка “Скарбниця серця”. Її вірші публікувались також на сторінках кількох випусків ковалівського літературно-художнього альманаху ”Джерельні дзвони”. Окремі поезії покладені на музику.
Ясінський Михайло Васильович (29 березня 1929, с.Стопчатів – 26 березня 1997, м.Самбір Львівської області) – викладач музики, диригент, громадський діяч.
Закінчив Яблунівську СШ (1948), навчався в косівському технікумі прикладного і декоративного мистецтва. Вчителював у Стопчатові, Текучі, працював бібліотекарем у Космачі, де організував при сільському клубі ансамбль пісні і танцю. Домігся високого рівня виконавської майстерності як хорового, так і танцювального колективів, подбав про належний сценічний вигляд самодіяльних артистів.
Ансамбль мав великий успіх у глядачів Яблунівського та сусідніх районів. В його репертуарі були українські народні пісні ”Ой ти, дівчино”, “Хмарка наступає”, ”Зашуміла ліщинонька”, ”На поточку-м прала” та народні пісні в обробці М.Леонтовича ”Пливе човен”, ”Тиха вода”, ”А вже весна”, танці ”Яблунівка”, ”Аркан”, ”Гуцулка”, оркестрова та інструментальна музика. Артисти ансамблю виконували соло ”Дивлюсь я на небо” та ”Місяцю ясний” з опери С.Гулака-Артемовського “Запорожець за Дунаєм”.
На другому фестивалі молоді Станіславщини ансамбль виборов право виступати на республіканському фестивалі в Києві. А в Києві космацькі артисти ввійшли в число тих колективів, яким було доручено представляти українське мистецтво на VІ Всесвітньому фестивалі молоді в Москві. Перед поїздкою до Москви до артистів пильно придивлялися представники КГБ. За місяць до поїздки в Москву М.Ясінського звільнили з роботи і не допустили до керівництва ансамблем, з репертуару вилучили ряд українських народних пісень. Артисти поспішно вивчили популярну тоді пісню ”Москва-Пекін” і зосередились на оркестровій музиці та гуцульських піснях з танцями і з таким репертуаром побували в Москві.
М.Ясінський згодом вступив до Львівського музично-педагогічного училища, яке закінчив у 1960 році і був направлений на роботу у Самбірське педучилище, де викладав диригування і гру на струнних інструментах. Пізніше закінчив музично-педагогічний факультет Дрогобицького педінституту і на посаді викладача педагогічного училища працював до виходу на пенсію. В роки незалежності України активно займався культурно-освітньою та громадською діяльністю.
Ми згадали лише тих, хто залишив свій більш чи менш помітний слід в історії села Стопчатова та краю. Як бачимо, вихідці із села, а частково і ті, чий життєвий шлях пов’язаний з ним, внесли вагомий вклад у розвиток духовності в селі, брали участь в національно-визвольній боротьбі, своїми здобутками збагатили українську науку і культуру і тому заслуговують на добру згадку сучасників.
Василь Бурдуланюк
доцент кафедри історії України
Прикарпатського національного
університету імені В.Стефаника