У наш час робити добро нелегко, та співчуття і небайдужість до чужого горя можуть пробудити найчерствіші серця. Звісно, Святого Миколая уже не знайти і не зустріти, але втрачати віри не потрібно, бо кожен може допомогти іншому і стати його намісником.
У селі Брустурах живуть привітні та ґаздівські люди. Охайні оселі, доглянуті господарки, мальовничі краєвиди…, на перший погляд, тут є все, що потрібно для щастя. Та, як і будь-де, тут, серед гірських річок і доріг, панують і злагода, і благополуччя, а поряд – неспокій і туга за людей, яких не лише обділила та понівечила доля, а й байдужістю наділила тих, хто живе поруч.
Мову поведу про сім’ю Марії Анатоліївни Медведчук, яка є корінною брустурівчанкою і проживає на участку Вишньому-1. Мати має п’ятьох дітей. Найстарший Петрик – інвалід дитинства. Вже 15 років його прикував до ліжка страшний діагноз – ДЦП. Дитина навчанню не підлягає. Народивши первістка, жінка й уявити собі не могла, що її чекає попереду. Через три роки народила другу дитину – знову хлопчика – Іванка. Зараз він вчиться у 7 класі на індивідуальному навчанні, бо як і старший брат має інвалідність від народження. Ні на мить пані Марія не покидає своїх діточок, піклується, а допомагають їй у цьому наймолодші дві донечки – Галинка, яка навчається у 4 класі, і другокласниця Іванка. Їм доводиться не лише допомагати матері по господарству чи на кухні, а й пильнувати наймолодшого братика Миколку, якому виповнилося тільки чотири рочки.
Життя складається так, що не раз доводиться матері плакати від горя, страждати від власних почуттів і переживань, боротися з тим, чого не змінити й не відвести, та сил додає віра, а терпіння – любов, здоров’я ж – Господь. Маючи таких чудових дітей, вона щодня намагається віддати їм усе, що потрібно, аби вони відчували тепло і опіку, материнську любов. І скільки всього ще прагне для них зробити, та на все, як завжди, не вистачає ні часу, ні грошей. Потихеньку разом з батьком дітей, Хім’яком Іваном Петровичем, звели невеличку хатинку, та в ній не має ні печі, ні будь-якого іншого опалення, бо про газ ще довго прийдеться лише мріяти. Тож і досі живуть у старій оселі дідуся, якого нещодавно похоронили. Мають невеличку кімнатку, в якій мешкають разом із дітьми, і хоч тут й не так багато місця, зате тепло.
Батьки Марія та Іван, в силу всього, що їм доводиться витерпіти і пережити, намагаються подолати труднощі, які створює життя, і частково забувати про біль, який щодня огортає серця. Але на цьому переживання і біди не закінчуються. Вже декілька років поспіль на Вишньому-1 точаться суперечки між сусідами за дорогу, яка колись, як розповідають односельчани, пролягала до їхніх осель. Щоб дізнатися і ознайомитися з цією проблемою, а також привітати діточок зі святом Св. Миколая, до брустурівського краю вирушили працівники районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді – провідні спеціалісти Людмила Свирид і районний депутат Віталій Кічеряк. Виявила бажання поїхати з ними депутат районної ради Ганна Думітрак, яка у райраді закріплена за с. Брустурами. Весь час перебування у селі їх супроводжував працівник сільської ради, землевпорядник В.М.Лабачук.
Василь Михайлович розповів делегованим людям про невирішені питання щодо дороги, яку не дозволяє прокласти сусідка сім’ї Медведчуків їм та іншим односельчанам. «Це гірська місцевість, тому інших варіантів, де можна прокласти дорогу, немає, — запевняє землевпорядник. – Тож не даремно тут вона колись і пролягала, значить, люди були мудрими, бо знали, де її робити». Не раз жителі Вишнього-1 зверталися до сільської влади по допомогу, та все було марним. Жінка, приватизувавши земельну ділянку, побудувала на ній гараж і цим самим перекреслила всі сподівання і надії брустурівчан. Тепер їм ще важче випросити її милості, щоб відітнути 1,5 метра землі для омріяної дороги. Вони і досі ходять стежкою, якої в документах, на відміну від дороги, яку накреслено в плані 1969 року, не вказано, і не мають ніякого під’їзду до своїх будівель.
«Коли нашій односельчанці приватизували цю земельну ділянку, цю дорогу в державних актах чомусь не вказали, — розповідає сільський депутат В.В.Петрів. — Ще старожили казали, що з 1931 року тут пролягала одна —єдина дорога, допоки не зробили інші. А з переказів ми не раз чули, що, коли ще 400 років тому заснували Брустури, цією дорогою люди з торбами і бесагами ходили в Косів на базар». Також Василь Васильович повідомив про те, що сусіди не раз пропонували віддати частини своїх городів з інших сторін, йшли на будь-які умови, лиш би сусідка погодилася, та жінка категорично відмовлялася. «Але ж дорога мусить бути, — каже сільський депутат. – Тільки подивитися на те, що в сім’ї Марії Медведчук проживає двоє дітей-інвалідів, до яких, не дай Боже, і автомобіль медичної швидкої допомоги не зможе доїхати, а що вже говорити про інше».
Підтвердила це і Брустурівський сільський голова М.В.Матійчук: «Мені не раз доводилося говорити з власницею земельної ділянки про дорогу, та у відповідь чула лише одне – ви мене не просіть, бо вам дороги не треба, а кому вона потрібна, то ще подумаю, може, колись і дам, а тепер — ні, — пригадує Марія Василівна. – І що після цього залишається робити, коли усвідомлюєш, що як сільський голова зобов’язана людям допомогти, але ж як? Хіба що через суд, бо інакше це питання ніяк не вирішити».
Зі слів очевидців, районні депутати почули чимало неприємних розповідей, для прикладу, як нещодавно хоронили дідуся з хати Медведчуків, і через черствість, байдужість і безсердечність сусідів, повинні були нести тіло на руках аж на третій город (приблизно 200 м до проїжджої дороги), як Іван Хім’як на плечах переносив до оселі купу каміння, з якого виклав 12-метрову криницю, або, коли на плечах несли від хати до дороги хворого Петруська.
Такі жахливі факти спантеличували, а побачене навертало на очі сльози. І прикро було з того, що сьогодні вже й не в дорозі була справа, а в тім, що тут до цього часу було стільки депутатів, впливових людей району, а цю проблему і досі не вирішено. Тож і виникає питання: хто їм може допомогти?
Хто може вплинути на невразливих нічим – ні горем чужої сім’ї, ні, як виявилося пізніше, бідою кумів (адже сусідка, що приватизувала цю земельну ділянку, є хресною мамою одного із синів Марії Медведчук) брустурівчан, щоб вони дали сусідам дорогу? Скільки ще разів зустрічати представників влади, керівників і працівників інших інстанцій, розповідати їм в сотий раз одну і ту ж наболілу проблему, й залишатися на тому ж самому місці з даремними обіцянками? І на кого, врешті-решт, таки надіятися, невже як завжди – на Господа Бога?
Депутати районної ради, заступник голови районної організації ВО «Свобода» Ганна Думітрак і начальник відділу соціальної роботи Косівського РЦСССДМ Віталій Кічеряк запевнили, що хоч приїхали до родини Медведчуків вперше, але щиро обіцяють, що не востаннє. Вони разом із працівником РЦСССДМ Людмилою Свирид подарували дітям пакуночки цукерок, яким найбільше зрадів наймолодший Миколка.
Віднині делеговані гості запевнили, що робитимуть все можливе для того, щоб допомогти брустурівчанам вирішити це наболіле питання і по можливості таки зробити на Вишньому-1 дорогу. «Прикро, коли поряд з нами така біда, як у сім’ї Марії Анатоліївни, а ми про це не знаємо, — зі сльозами на очах повідомила Г.І.Думітрак. – Неможливо, раз побувавши у цій хаті, вдруге пройти осторонь і не допомогти. Якщо, стосовно дороги, це питання не вирішувати такими способами, значить, потрібно знаходити інші методи і не зупинятися.
На сьогоднішній день реприватизації немає, але є суд, який може відмінити рішення», — зазначила районний депутат. Вона, як людина, розуміє, як важко боротися простим людям за «своє місце під сонцем», як жінка, знає, що таке сімейні негаразди, а як мати, не сумнівається, що все б віддала заради своїх дітей, як це робить пані Марія. Ганна Іванівна зізналася, що якби знала, як насправді живе сім’я Медведчуків, то приїхала б не тільки з солодкими подарунками. Тож розпитувала у матері, чого найбільше потребують діти, що привезти їм наступного разу. Та мати, знизивши плечима, у відповідь лише заплакала, і попросила привезти хіба що памперсів для дорослих, які дуже потрібні Петрикові й Іванкові, та коштують надто дорого. Щодо одягу та інших речей запевнила, що по можливості купує дітям усе необхідне сама, а що ще потрібно – не знає, бо ніби все є. І хотілося б вірити, та побачене говорило протилежне…
Сльози вмить самі виривалися назовні від болю за цю родину та від гордості за жінку, якій, здається, живеться найважче за всіх, але яка сильніша за всіх – і волею, і вірою, і духом. Послухавши цю матір і побачивши зацікавлені й усміхнені обличчя дітей, представники з району пообіцяли, що неодмінно докладуть чимало зусиль, щоб вдруге приїхати до цих діточок із безліччю різноманітних речей, які, вважатимуть найбільше потрібними. І це добре.
Але, погодьтеся, скільки б не було всякої-всячини — іграшок, одягу, цукерок – все не рівне тому, чого найбільше потрібно їм у житті, а це – не лише міцного здоров’я, терпіння і благополуччя, а й запасів дров на зиму чи омріяного підведеного газу, справжньої дороги, а не стежки, якою можна було б під’їхати самому і підвезти все необхідне до хати…, а ще елементарного – доброї душі сусідів, які вміють і поспівчувати, і підтримати, і допомогти.
Прикро з того, що Брустури не єдине село, де живуть бідні та багаті, де роками точаться «сусідські війни» за землі, де не можуть порозумітися і дійти згоди рідні та близькі люди, де не хочуть зрозуміти одного – що життя не вічне, але вічна пам’ять і добрі вчинки, які ми залишаємо після себе. І якими б черствими і холодними не були людські серця, вони можуть любити, коли цього захотіти. Бо «воно як маєш серце не з льодини, розп’яття – доля кожної людини». Ці рядки взято з поезії Ліни Костенко і, гадаю, що не даремно. Але якби воно не було, у житті кожен відповідає сам за себе, і не так перед людьми, як перед Богом і собою.
Мирослава ДОЛИНЧУК.
Фото автора.
Розкриття таємниць Земельного законодавства Запрошую до співпраці – керівник двох груп в соціальній мережі Дідух Ігор – в галузі земельного законодавства та в галузі соціально – медичних програм і благодійних! Благодійна діяльність фонду соціальних проектів
Таємниці земельного права і Співпраця, Розуміння,
Досягнення Справедливості разом:
VK.com/MolotPravdu