Напередодні найбільшого християнського свята ми поспілкувалися з настоятелем храму Воздвиження Чесного Хреста с. Кобаків (Українська Православна Церква), протоієреєм Іваном Голомеджуком.
Він служить на парафії уже 15 років. Молодий і талановитий, мудрий і чутливий до своїх парафіян, отець Іван завжди вислухає і порадить, а у своїх проповідях підбирає такі слова, що неочевидне роблять очевидним, а складне — простим. Про те, як великі біди оголюють людську натуру, що робити з ненавистю до ворога, яку свідомо чи несвідомо відчуває більшість українців, і чому така сильна спільна молитва — про це і багато іншого говорили зі священником.
— Отче, у такий складний час багато людей навертаються до Бога, згадують чи заново вчать молитви, вінчаються ледь не на полі бою і починають вірити так, як не вірили ніколи до цього. Але є й такі, хто дивляться на весь цей жах і вголос чи самі себе запитують: «Де Бог? Чому він дозволяє, щоб відбувалося те, що відбувається?».
— Справді, для людини, навіть віруючої, такі питання нагальні та важливі, складно осягнути те, що відбувається. Треба поглянути на ці події з християнської позиції, православного віровчення. Великі біди приходять тому, що люди відійшли від Бога. Не саме зараз, не саме ми, а людство. Через те, що ми грішимо, не виправляємо своїх поганих вчинків, стаємо все дальше й дальше від Бога. Не чуємо Його настанов і відкидаємо Його святі заповіді. Не Бог нас покидає, а ми протягом нашого життя від Нього відходимо. Зациклюємось на матеріальному, фізичному.
Під час великих бід Господь оголює людське нутро. Хто добрий, чесний і справедливий, у такий час ще більше наповняється світлом і красою, а хто має злі нахили й звички, той вповні себе проявляє. Це своєрідні духовні закони. Так, ми не сперечаємось з фізичними законами, вивчаємо формули, теореми, знаємо, як воно все працює, але поряд є певні духовні закони, про які ми забуваємо. Тому часто отримуємо гіркі наслідки, щоб опам’ятатися. Очевидно, зараз діє цей закон досить жорстко й з великими втратами, тому треба розуміти, людина посіяти може все, що хоче, та жати буде те, що посіяла, а не те, що хоче.
— Але ці наслідки занадто важкі для людини. Як простим людям витримати це все?
— Витримати допомагає віра. Всі ми бачили новини з фронту про тих, хто не вірив у Бога, а на війні починає вірити, молитися. Багато приймають на полігонах хрещення, бажаючи бути найперше воїном Христовим, щоб мати змогу приймати церковні таїнства (сповідь, причастя, шлюб). Бачимо, що життя продовжується. Капелани вінчають молодих людей, створюються нові християнські сім’ї. Люди прагнуть, щоб Господь і Його свята Церква, піклуючись про них, вели своїх чад до спасіння. Всі хрещені люди повинні відкрити свої серця й попросити Бога увійти в них, щоб в нас перебував Господь, котрий може все, навіть зле, змінювати на добре. Тоді й легше буде все сприйняти. Допомагають молитва, слово, хай виговоряться одні з одними, з Творцем. Часто після цього настає прояснення і умиротворення.
— Отче, скажіть, як бути з цими страшними новинами, подробицями катувань, ґвалтувань? Якщо пропускати кожну через себе, можна з’їхати з глузду, то, можливо, краще ігнорувати і не вникати?
— Ми знаємо, що Всесвіт — це одне ціле. І всі ми частинки одного великого організму. Співчуваючи тим, хто в горі, співпереживаючи, ми віддаємо частинку себе для розради. Ми навіть не знаємо про це, але цим допомагаємо тим, хто страждає. Пам’ятаймо, що «розділене горе — наполовину горе, з кимось поділена радість — примножена радість». Сьогодні це правило діє, можливо, як ніколи.
Однак не варто заглиблюватись у страшні новини з головою, шукати ще і ще таких новин, з власної волі чи підсвідомо «смакувати» ними. Ми мусимо зберегти себе, свою цілісність, не впасти у відчай і розчарування.
Молимося, співпереживаємо, робимо те, що від нас залежить.
— Напевно, правильно питати не «чому це сталось з нами», а «для чого це сталось з нами»?
— Це, мабуть, одне із найправильніших питань, яке мало б виникнути в українського народу, як нації загалом, та кожної людини особисто. Шукаючи винних, людина намагається виправдати себе, відмежуватись. Але, якщо ми заглянемо, маючи досвід історії, досвід власного життя, у цю картину загалом, мусимо засвоїти урок. Все у цьому світі має причинно-наслідковий зв’язок. Я впевнений, всі ми переглянемо спосіб нашого життя. Проаналізуємо, як те, що сталось, згуртувало нас, зробило нас кращими.
Тепер немає Заходу чи Сходу, Півночі чи Півдня, є вся Україна, єдина Україна. Хлопці власним життям виборюють цю Україну, воїни з Прикарпаття пліч-о-пліч воюють з воїнами з Донеччини, і всі вони мають спільну мету. Ми робимо гіркі, вимушені кроки. Але часом і лікар, щоб зробити людину здоровою, каже: «Тобі доведеться пройти через серйозну операцію. Ризиковану, болючу». Людина хоче жити, вона погоджується. Так само і Господь. Він не гарантує, що це буде безболісний і легкий шлях, Він хоче, щоб ми жили.
Ми повинні дуже уважно ставитись до того, що відбувається, добре засвоїти урок, запам’ятати себе такими дружними і сильними. І після цього всього ми однозначно станемо сильнішими і кращими.
— Так, ми точно станемо і вже стаємо кращими. Але зараз так багато людей відчуває ненависть до ворога. Як бути з цим почуттям? Чи буває ненависть виправданою, як праведний гнів?
— Прикладів праведного гніву в Старому й Новому Завітах знаходимо багато. Але ці почуття викликані істинною любов’ю до Бога і ближнього, вони не засліплюють, там немає місця ненависті. Ці відчуття не тягнуть за собою інші гріховні дії. Всякі суперечки, жорстокі слова, кривди, злопам’ятність, ворожнечі, помсти — ось наслідки нашого, людського, гніву. Все це руйнує, а не будує, завдає шкоди, замість того, щоб допомогти. Апостол Павло застерігає всіх нас, кажучи: «Усяке роздратування і лютість, і гнів, і крик, і лихослів’я з усякою злобою нехай будуть знищені у вас».
В якійсь мірі, загострене відчуття справедливості спонукує людину до дій. Маючи ненависть до неправди, зла й тих вчинків, що варвари здійснюють на українській землі, ми згуртовуємось у підтримці наших військових, вони в свою чергу єднаються у боротьбі, щоб перемогти і здолати ворога. Тут, як у медалі, завжди є дві сторони. Важко знайти такого, хто б ніколи не гнівався. Але ненавидіти ми маємо тільки гріх.
— Як бути з тими невинними, які загинули від рук окупантів? Пам’ятати про них, згадувати, молитися…
— Обов’язково потрібно молитися, згадувати навіть тих, кого ми не знаємо. Є спеціальні молитви, адже церква завжди молилася і молиться за всіх померлих від початку віку: за батьків, матерів, братів і сестер наших. Можна додавати у молитві: за невинно убитих від нападу чужинців, щоб охарактеризувати чітко, історично, яких людей ми згадуємо. Наприклад, за тих, хто віддав, своє життя у роки Другої світової війни чи інших конкретних воєн, у роки Голодомору, чи за героїв Небесної сотні тощо. Це наша колективна пам’ять. І, згадуючи цих людей, називаючи їх, ми ще раз і ще раз розуміємо важливість подій, через які ці люди гинуть.
Це — герої, які помирають заради нас, заради майбутнього. І ми маємо за них молитись. За всіх, хто віддав життя у цій війні, аби ми мали майбутнє. Вони виконали найбільшу заповідь, яку дав Христос, вони поклали душі свої за друзів своїх. І за свою Батьківщину. І для людей, які невинно загинули, в Бога є спеціальне, виокремлене місце, особливий куточок.
— Кожного дня, з понеділка по п’ятницю, Ви збираєте людей на спільну молитву за мир в Україні. Чим особлива спільна молитва? Чим вона така потужна?
— Згадаймо слова нашого Спасителя, Він каже своїм учням: «Я не лишу вас сиротами», «Я з вами по всі дні, аж до кінця віку». Спаситель укріплює нас, проповідуючи: «Де двоє чи троє зібрані в ім’я Моє, там Я між вами». Особиста молитва людини вдома чи в будь-якому місці, де вона перебуває, дуже важлива, вона конче необхідна, бо це наше спілкування з Творцем. Але людина втомлюється, відволікається. Нас бентежать побут, земні справи тощо. Це завдання сатани: відволікти нас від молитви. Диявола не лякають наші погані справи, матюки. Його лякає наше порядне життя, смирення та інші чесноти, він нас від цього буде відвертати. Той самий священник чи миряни не є такі досконалі і святі, щоб могли цілеспрямовано і уважно молитися. Кожен протягом молитви десь думками блукає. Але, якщо нас є гурт, то деякі — втекли думками, а решта — молиться. В тому й сила спільної молитви людей, які прийшли у церкву. Хтось один втік думками — моляться інші, тримають варту. Коли ми молимось разом, ланцюжок молитви не переривається. Йде постійний потік. І в цьому велика потужність і сила спільної молитви.
— А чи є якісь настанови щодо того, які молитви потрібні саме зараз, у такий важкий час? Помічаю, що популярним став псалом 90 — як сильний захист у час війни.
— Немає якихось особливо сильних чи слабких молитов. Коли людина відчуває, що впала у гріх, відійшла від Бога, можна читати 50-й Псалом, визнаючи свою провину і просячи Божої милості, аби Він пом’якшив і простив гріхи. Коли людина бачить, що своїми власними зусиллями не може боронитися, розуміє, що приходить до упадку чи відчаю, тоді молимось, читаючи 90-й Псалом. Господь прямо говорить з людиною і, заспокоюючи, каже: «ангелам Своїм накажу про тебе…, на руках вони понесуть тебе…». Але найбільш дієва, не важливо, коротка чи довга молитва, — це та, яка йде від щирого і зворушеного серця. Це може бути прочитана з книжки чи завчена, чи навіть своїми словами, розмова з Богом, щира розмова. В останньому випадку треба бути обережними, якщо ми молимося власною молитвою, важливо щоб вона не була довгою (2–3 хв.), бо є небезпека, що зараз людина так розмалює своє життя, що може уподібниться фарисею, який вихвалявся у молитві.
— Напевно, особливо сильні молитви у період Великого посту, напередодні найбільшого чуда у світі — Воскресіння Ісуса Христа.
— Це дійсно великий за кількістю днів, за величиною подвигу період у житті християнина і загалом усіх людей. Спаситель навчає відійти від того .хаосу, у якому ми жили весь рік, від думок про матеріальне і фізичне, а подумати про душу, про наше буття. Господь звертає нашу увагу, що тут, на землі, людина — подорожній,* у гостях, тому цінність свого життя варто осмислити зі сторони вічності. Через молитву, отримання, справи милосердя даються людині світлий розум і мудрість, як Божі дари. Людині, яка трудиться, Господь додає сили, нагороджує духовними дарами. Ці дари людина здатна примножувати, розвивати, і так наближається до свого Творця.
Маємо досконалого вчителя — Христа. Все наше життя мали би будувати навколо Нього. Закінчується великий піст, бачимо перед собою Розп’яття, ще і ще раз питаємо себе, як це так Господь допускає? Чому такі біди стаються у житті, де правда? Чому так все з нами чи для чого це все нам? А тепер пригадаймо увесь 33-річний шлях життя Ісуса на землі, підійдімо ближче до Голгофи, погляньмо уважно на Хрест! І повторімо свої питання!
Розмовляла Ірина Олексюк,
вчителька зарубіжної літератури та основ християнської етики, ЗДНВР Кобаківського ліцею імені Марка Черемшини.
«Гуцульський край», №16, 22.04.2022 року