Ранньою весною в старому яблуневому саду поселилася сім’я солов’їв.
Птахи із сухих гілок збудували гніздечко, встелили його мохом і пір’ям.
Час ішов швидко, і на світ з’явилися маленькі солов’ята. Вони були дуже схожі між собою, але вдачу мали різну. Тім був спокійний та розсудливий, Кіма – слухняна і розумна, а Сім – вередливий та неслухняний.
Одного теплого літнього дня Сім без дозволу батьків вирішив випробувати свої тендітні крила в польоті над садом. Він кружляв над старими яблунями, під стріхою будинку, сідав на кущі троянд, перелітаючи з квітки на квітку.
Сонечко ховалося за обрій. Перші сутінки торкалися землі.
– Ой! – закричав Сім. – Мені страшно! Де моя мама? Хочу додому!
Він сів на калиновий кущ і гірко заплакав.
Вечоріло. У вікнах сільських хат горіли вогні, але й вони згодом погасли. І Сім зовсім розгубився. Він згадував свою ніжну та ласкаву маму, а вранці вирішив її неодмінно знайти. Йому стало страшно і, причаївшись на на товстій гілці, він заснув. Ранкові сонячні промені розбудили Сіма, і він вирушив на пошуки матері.
Раптом соловейко побачив під розлогою яблунею курча. Підлетівши до нього, Сім спитав:
– Хто ти? Ти не бачив моєї мами?
– Я курча. Мене звати Кіко. А яка твоя мама?
– Така добра, лагідна. Ніжна…
– Я знаю хто це!!! – скрикнуло курча і повело Сіма вузькою стежиною.
Під великим кущем жасмину сиділа зозуляста квочка з курчатами. Вони лазили довкола, дзьобали, сиділи на її спині.
– Та ні, це не моя мама, – сумно відповів Сім і полетів далі.
На невеликій галявинці біля ставка гралися каченята і гусенята. Вони розмахували куцими крильцями і притупували червоними лапками.
– Чи не бачили ви моєї мами? – спитав тихенько Сім.
– Мами? Мами? – навперебій запищали малята. – Вона ось там! – і повели соловейка до гривої гуски та великої білої качки.
Але і тут невдача… Це не його мама… А де ж вона? Сім зажурився.
– Невже я так і не знайду матусю, – думав соловейко. Він зголоднів, стомився і так хотів притулитися до рідної неньки.
Аж ось щось сіреньке пробігло у траві.
– Невже це Кіма?
Ні, не вона. Сім підбіг до сіренької довгоногої пташини і спитав:
– Ти матусі моєї не бачив?
– Он там, на паркані сидить, – і сіреньке індича підвело маленького Сіма до індички, яка спостерігала за іграми своїх малюків.
– І це не моя матуся, – і гіркі сльози полилися з оченят.
– А яка вона, твоя мама? – спитала індичка.
– Вона – найкраща в світі. Наймиліша, найдобріша, а голос ніжний-ніжний.
І Сім заплакав.
Він схлипував, і з маленьких груденят вилітали дивні звуки:то уривчасто-голосні, то протяжно-мелодійні.
І раптом всі почули із кущів ніби переспів. Хтось відтворював таку ж пісеньку, але радісно-закличну. Сім знову обізвався. Та не встиг він доспівати останню ноту, як почув біля себе чийсь подих.
– Невже матуся? – подумав Сім. І почув ту чудову колискову, ту пісню радості, любові, яку може співати найдорожча людина.
Все навколо засіяло, засвітилося, засміялося, заспівало. Поряд була вона ‒ матуся! І з грудей Сіма полилася чарівна пісня: вона то затихала, то зринала знову, її підхоплював другий голос, і вони, злившись воєдино, співали величальну пісню весні і любові.
Соломія Королевич