Нам залишається лише роздумувати, як би склалась доля України, доля української православної церкви, якби Патріарх Володимир не помер у 1995 році, а дожив до сьогоднішнього дня, до своїх вісімдесят сім літ. Адже одна людина може змінити світ.
Та, на превеликий жаль, вже сімнадцятий рік на Україні в день його народження вшановується пам’ять про нього, про людину, для якої Україна, Бог і Церква були єдині.
На Косівщині цього разу районний відділу культури райдержадміністрації організував свято духовної пісні та поезії, яке і присвятив пам’яті Патріарха Володимира.
На сцені районного Будинку культури – великий портрет, а з нього у зал дивляться добрі, сумні і мудрі очі великомученика, патріарха Володимира. В свою чергу присутні в залі дивляться на портрет і моляться разом зі священиками, отцями-деканами Іваном Близнюком, Романом Іванюликом, отцями Василем Струком та Михайлом Будзаном, які відправляють панахиду за упокій його душі.
Хористи церковного села Хімчин своїм співом викликають на роздуми. Саме в Хімчині, у миру Василь Романюк, він народився, саме звідси дев’ятнадцятилітнім хлопцем розпочався його мученицький шлях. Табір виправно-трудових робіт в Полтавській області, а далі Магадан… Повернення через десять років додому, навчання на богословських курсах у Івано-Франківську, у Московській духовній семінарії, служба у Космацькій парафії. І знову позбавлення волі за активну правозахисну діяльність та відстоювання прав українських православних віруючих. І знову майже десять років таборів у Мордовії, Якутії. Скільки ж то в цій людині було сміливості, переконаності у поглядах, впевненості, сили волі, надії і віри.
Чудово співають хористи Пістинського церковного хору. У його складі більшість молодих. Тоді, в 1976 році, коли священик відмовився від радянського громадянства, про існування подібного хору у церкві і мови не могло би бути. «Слава Богу за все» співають хористи. За те, що давав сили цій людині вистояти і повернутись додому, за сміливість проголосити, на той час, про перехід, як священика, до Української Автокефальної Православної Церкви, покинути рідну землю і служити у парафіях УАПЦ у далекій Канаді.
«Господи помилуй» співають хористи косівської церкви Різдва Івана Хрестителя. «Моліться, Люди, всі до Бога» — звертаються до присутніх в залі хоровий колектив церкви Преображення Господнього із села Рожнів.
Пробігають в уяві кроки життя після повернення на Україну, вже в незалежну. Чернечий постриг, титул єпископа Ужгородського та Виноградівського. Участь у заснуванні Української Православної Церкви Київського Патріархату, призначення архієпископом Львівським та Сокольським. І, нарешті, титул Патріарха Київського та всієї Руси-України.
Народний аматорський сімейний ансамбль Воротняків із Малого Рожина закликає «Навчись любити і прощати». Так як це робили чимало великомучеників, так як це робив і Патріарх Володимир.
Відійшовши у вічне буття, він, напевно, простив своїм недругам той «чорний вівторок», оту криваву бойню, спровоковану між представниками Української Православної Церкви Київського та Московського Патріархатів, духовенством та представниками силових структур. Коли поховання його тіла не було як слід організовано і, в результаті чого, патріарха Київського та всієї Руси-України поховано не як належить, на території Святої Софії, а на узбіччі, під стінами, перед її центральним входом.
В правдивості фактів тієї події мали можливість переконатися присутні в залі, переглянувши документальний фільм «Похорон Патріарха Володимира».
Через призму свята духовної пісні та поезії хімчинці виставили експонати із музею-садиби свого земляка. Варта уваги і виставка творів сакрального мистецтва, приурочена 87-ій річниці з дня народження Патріарха Володимира. Мініатюрна вишивка Валерія Малиновського з Косова, роботи якого занесені до Книги рекордів України. Різьблені дерев’яні хрести, ікони, свічники, тарелі Миколи Стринадюка зі Смодної. Ікони, вишиті бісером та хрестиком Галини Крицкалюк теж зі Смодної. Рушники, скатертини, ікони вишиті низинкою Надії Симовонюк зі Старого Косова. Іконописні роботи викладача інституту прикладного та деревообробного мистецтва Дмитра Приймака.
Єдине шкода, що про свято духовної пісні та поезії знало небагато людей. Жаль, бо почути спів церковних хорів на сцені, побачити твори сакрального мистецтва і, особливо, поговорити про долю, повну випробувань, Патріарха Київського та всієї Руси-України Володимира, котрий своє життя поклав за єдину Україну, єдиного Бога і єдину Церкву, до того ж земляка, нам випадає не так вже й часто.
Любов МИКИТИН.