Уявляю собі реакцію тих, хто, надіючись, що нарешті догодив інвалідам, читатиме цей матеріал:
— Тим, інвалідам нічим не догодиш! Що за люди?
Їду в автобусі і ще здалеку помічаю: до кафе «Обрій», де ми з доброї волі господарів проводимо не раз свої заходи, зроблено пандус. Душа радіє: який то нам дарунок!
Підходжу ближче і… радості як не було. Що з того пандуса, коли по нім жодний з візочників не заїде самостійно в «Обрій». Ну, чому було не порадитися бодай з одним візочником перед тим, як його робити!
Пару сантиметрів довше і всім було б в радість: і господарям, і гостям-візочникам. А так і сходи зруйнували, і користі з того нема нікому.
А як раділи новому мосту біля «Скіфа»! Це ж стільки треба було крутити колеса візка, щоб до школи дістатися по всій Гвардійській через великий міст у центрі, якщо йти зі сторони лікарні. Зробили міст, зробили й для візка дорогу. І знову ж таки, думали, що зробили. Де ж по тих рейках візок проїде? Простіше ж було згладити сходинки на відповідну ширину. Робили з надією, що добре, але ж, видно, й поняття не мали, що то для інваліда на візку не є добре.
І так скрізь. Ніби ж із думкою про інвалідів робиться, а виходить…
М. СМЄЛІК.