Якось моя прабабуся послала мене з дорученням до своєї товаришки з дитинства. З того часу перед очима і в серці болючо живе ця тема, що втілилася в стареньку бабусю, яку всі звуть просто Наталкою.
Заможна колись господарка, добротна хата сиротливо просять чоловічої руки. У невеличкій затемненій кімнатці на ліжку старенька… Сама-саміська…
— Бабко, вам не сумно самій?
— Ні, дитино, бо я не сама – я з Богом.
— А не тяжко одній-одинокій?
— Ні, бо я в своїй хаті.
— І у вас нема нікого? Ні дітей, ні онуків, ні правнуків?
— Нема, дитино, бо діти мої там, де моя молодість скалічена, де моє здоров’я…
Жили ми сиротами дві з сестрою, господарку батьківську як слід тримали. Я станичною була. По-різному доводилося, коли совіти прийшли. Сусідські хлопці, з якими зросла, в школу ходила, в ліс, у підпілля пішли. Допомагала їм, коли треба було. Була під псевдо «Хитра». Та сталося так, що один з них, ще хлопчак, захворів тифом. Схопили його в гарячці, коли не контролював, що говорив. Назвав ім’я – Наталка. І цього було досить, аби прийшли, не питаючи, босу лиш у сорочці і запасці взяли з хати і відразу – в холодну. Ні сісти, ні лягти.
Цементові стіни, цементова підлога. Що тої запасочки. А то не день, не два – понад два місяці. А надвір як вряди-годи випустять – пса пускають і регочуться, як він гризе зв’язані руки. Видиш: одного пальця живого не маю. І голки під нігті пхали, і в голову били, коси вимикали:
— Назви! Скажи! Хто? Скільки? Де?
Відповідала лиш одне: Не знаю. Тому били знов і знов.
Отам, дитино, мої діти…
Вистояла, та ще добрий чоловік, царство йому небесне, урядовцем великим тоді був, з братами моїми товаришував колись, заступився.
Було мені тоді неповних 20 літ. Отак і прожила молодий працездатний вік мовчки, тихо, як… бандерівка. Навіть чоловіка, орденоносця-фронтовика, колишнього снайпера, ні разу за радянської влади на 9 травня не запрошували, бо… «жінку-бандеровку взяв».
На столі купа листівок вітальних. Вже за України вітають, до пенсії доплачують. Отак і живе станична Наталка, сама одна в своїх 88 років, у своїй хаті, з Богом, у цілоденній молитві за добрих людей, за втрачених рідних, за втрачених рідних, за ненароджених своїх дітей.
З Наталею Федорівною Томей розмовляла Оксана СТУСЯК,
учениця 7 класу з с. Кобак.