Легко плисти за течією, та ще й коли хвилі сприяють плаванню, неважко говорити те, що думаєш, коли це стало нормою.
А ми вернімося у минуле, тай попробуймо проти течії, тай ще у грізні хвилі, а ми станьмо сміливими , знаючи що за сміливість суворо каратимуть.
Так, на подібне здатні лиш виняткові, унікальні, вибрані . Тож подякуємо Всевишньому, що не обділив такими наш Гуцульський край. До них належить чоловік із мальовничих Уторопів, людина своєрідного характеру і сумної долі, зі славнозвісним, уже у нинішні часи, ім’ям – Тарас Мельничук.
Музеї, що увіковічують ім’я, відкриваються не щодня, не щороку і навіть не кожних десять років. Але досить прочитати поетичні збірки Тараса Мельничука «Несімо любов планеті», «Чага», « Князь роси» і все стає зрозумілим : своєю поезією він заслужив увіковічення: він мислив вище, ніж більшість, він був стійкішим і мудрішим, ніж більшість. Він прожив з болем у душі за Україну, він прожив для України.
Але музеєм не стала оселя, де родився Тарас. ЇЇ ще за життя поета спалили недобрі люди. Односельчани вибрали чудове місце біля центральної дороги, на території місцевої школи. І спільними зусиллями збудували музей. Тут заслуга і спонсорів, і районної та обласної держадміністрацій і навіть депутатів Верховної Ради.
Отож у понеділок в Уторопах було свято – відкривали музей Тараса Мельничука. Шкода, що він не чує і не бачить… А може бачить і чує із далечини як чудово читають його вірші хлопчики та дівчатка, як співають пісні на його слова.
Розрізається стрічка, освячується приміщення музею, правиться панахида, всі присутні заходять у музей ознайомитись із експонатами.
Відтепер сюди, в Уторопи, проляже туристичний маршрут, який розповість заїжджим про самобутнього поета, з бунтарським духом і де підтвердяться слова автора
«пережив сотні бур і незгод
Я — людина, я — світ, я — народ».
Л. МИКИТИН.