Жива історія народу.
26 квітня у Косівському музеї народного мистецтва та побуту Гуцульщини було відкрито виставку – невеличку скарбничку гуцульського життя, яку з великою любов’ю зібрала сім’я Євгена та Зої Сагайдачних.
Серед багатьох замальовок погляд привертали етюди із зображеннями простих гуцулів, життя яких свого часу вабило Євгена Яковича Сагайдачного. Адже він змальовував все, як воно було насправді: торги на косівському базарі, побут людей, пейзажі нашого краю тощо. Разом із дружиною змалював колоритний гуцульський одяг, стрій різних куточків району. Саме завдяки їхній безкорисливій праці ми сьогодні маємо таку невеличку, але таку безцінну, ще й досі живу історію нашого народу.
На відкриття завітали представники влади, мистецтвознавці, дослідники, митці, викладачі Косівського інституту прикладного і декоративного мистецтва ЛНАМ, ті люди, які колись мали честь бути знайомими, поспілкуватися з Євгеном Яковичем. Серед них зі словом – спогадами про відомого художника, колекціонера народних ремесел виступив поет Богдан Радиш. Він вкотре переконав присутніх у тому, що сім’я Сагайдачних так була пройнята гуцульським колоритом, звичаями і традиціями, що навіть забувала про самих себе, бо на повну жила Гуцульщиною.
Євген Сагайдачний, мабуть, є тією особистістю, якій не потрібні сьогодні вигуки і похвали, а потрібна насамперед увага громадськості, поціновування не так його великої праці, як тієї історії, яка роками передається нам, нащадкам. Адже зі слів дослідників його життя, він не любив розкоші та вишуканості, а захоплювався простотою і природною довершеністю того, що бачив у реальності.
Зі словами вдячності до працівників музею, яким вдалося організувати такий святковий захід, до відвідувачів виставки звернулися заступник голови райдержадміністрації Володимир Совіздранюк та Косівський міський голова Микола Фокшей. Мер міста та заступник голови РДА пообіцяли, що від влади зроблять все можливе, щоб гідно вшанувати пам’ять сім’ї Є.Сагайдачного, щоб такі питання, як відновлення могил, встановлення необхідного пам’ятника, щодо назви вулиці чи музею на честь Сагайдачних, які «переслідують» шанувальників їхнього мистецтва, дослідників і науковців уже багато років, було якнайшвидше вирішено. І, можливо, їм не потрібні великі знамена, високі монументи чи широкі погруддя, багаті обрамлення, їм потрібно не так багато – лише простота людських сердець, чистота їх подумів, щоб на могилі бодай іноді майоріли живі квіти, як знак того, що про них пам’ятають. Бо, за словами очевидців, саме таким було подружжя Євгена і Зої Сагайдачних.
Мирослава ДОЛИНЧУК.