Перше кохання
За вікном падають сніжинки. Повітря морозне і чисте. Чудовий день. Він так дивовижно вплинув на мене, що забулися життєві труднощі і моя недуга. Замріялася. Згадала студентські роки та історію кохання моїх друзів – Світлани і Романа.
Вони були зовсім молодими. Вона – східнячка, він – юнак з карпатського краю. Хлопець любив її всім серцем, бо була дуже схожа на Мавку з «Лісової пісні» Лесі Українки.
Якими б прекрасними не були студентські роки – з ними доводиться прощатися. Роман пішов служити в армію. Довго не бачився зі Світланою. Рахував не тільки дні, години, але й хвилини до зустрічі з коханою. А коли прийшов додому, у рідне село, то чекала його звістка дуже сумна і гірка. Його товариш Микола (односельчанин, з яким разом вчилися і якого не взяли в армію, бо батьки були заможними людьми і відкупили сина від служби), одружується зі Світланою.
Минуло кілька років. Світлана поверталася до Романа, до першого свого кохання, багато разів, але він не впускав її у своє життя, у своє зранене серце.
— В тебе є чоловік, син росте – повертайся до них…
Жив самотньо, у батьківській хатині.
Настала осінь. Холодна і дощова. Роман сидів на старенькій канапі, читав книжку. Гримнув грім – раз, другий, аж хата здригнулася. Хтось постукав у двері. «Мабуть, вітер», — заспокоїв себе Роман. Та стук повторився.
Він підбіг до дверей, відчинив їх і остовпів. На порозі стояла вона, уся мокра, в блакитному ситцевому халатику, безпорадна, розгублена.
— Я пішла від нього. Назавжди, — прошепотіла вона мокрими від дощу чи, може, від сліз вустами.
Роман стояв, неначе вкопаний чи уражений блискавкою. Нарешті опам’ятався і тремтячим голосом сказав:
— Іди… І більше ніколи не переступай порогу мого дому.
Вона пішла, не промовивши й слова. Пішла в дощову імлу. А Роман стояв і дивився їй услід очима, повними сліз. Прощався назавжди зі своїм першим коханням.
Кохайте і будьте коханими. Але не зраджуйте одне одного…
Варвара МЕРЕЩУК,
смт. Кути.