Про ЦЕ не можна мовчати… Занадто довго світ ні сном ні духом не чув про жахливу трагедію українського народу. І мене, як представника молодого покоління, тема Голодомору не може залишити байдужим. Скорбота за мільйонами синів української землі часто безжально ріже струни мого юного і ще зовсім досвідченого серця. Немов тужлива скрипка, вона бринить своєрідну трагічну симфонію.
Перша струна… У 1930 році Генсеку ЦК ВКП(б) Сталіну закортіло зробити з СРСР надпотужну державу, скарбницю всього світу. Спочатку колгоспи були повинні здавати від третини до чверті зібраного збіжжя. Але внаслідок Великої депресії на Заході Радянському Союзові теж загрожувала економічна криза. Що ж робити? Як рятуватись? 1932-го року українська земля подарувала хороший врожай, але навіть чорнозему було не під силу потягнути захмарні цифри Сталінської уяви…
На партійних зборах керівник Компартії України Косіор заявив: «Селянин відмовляється збирати урожай. Він хоче згноїти зерно, щоб задушити радянський уряд кістлявою рукою голоду. Ми покажемо йому, що таке голод… Ви мусите зібрати урожай до останньої зернини і відразу відправити на заготівельний пункт. Селяни не працюють. Вони розраховують на попередньо зібране зерно, яке вони заховали в ямах. Ми повинні примусити їх відкрити свої ями».
Думаю, будь-кого шокує така люта ненависть до свого народу, ідея-фікс принизити й без того натруджених до кров’яних мозолей селян. Лякає прагнення Сталіна та Кагановича «виправити» ситуацію в Україні, щоб не втратити майбутню «фортецю СРСР». Вже з жовтня 32-го року в основних регіонах створені надзвичайні хлібозаготівельні комісії. Їхні загони – «червоні валки» — немов люті вовки, видирали в дітей єдине зернятко.
З останніх сил бринить друга струна… В той час, коли більшість українських селян залишилися без їжі, уряд Радянського Союзу відхиляв будь-які пропозиції про допомогу з-за кордону. Одного разу «чуже» зерно навіть викинули в море, щоб не віддавати селянам. В листопаді-грудні 1932 року з українських домівок забрали ВСЕ, включаючи квасолю, сушені гриби, яблука, вишні…
Люди не мали нічого, тому й пухли від голоду. Було багато неврівноважених, яких зламав ненаситний голод. Вони ставали канібалами, дикими печерними людьми, в яких функціонував лише один-єдиний інстинкт – їсти. «Жили всі закрито, мати на засов хвіртку закривала і кричала, щоб ми не виходили за цю хвіртку, бо на вулиці, що поряд, їли дітей… А скількох хоронили таких, що ще рухалися. Чому? А щоб не заїжджати. Сьогодні він ще рухається трохи, а завтра знову заїжджати. Не було ні коней, ні підвод, ні тих, хто б їх возив. Тож тих, хто ще живий був, валили на той віз і кидали в могили» — такі страшні спогади залишились у Надії Рогозянської, якій на той час було всього шість років. Особисто мені очевидець Голодомору розповідав, що трупів було, як трави. Вони лежали на дорозі, під тинами і просто в дворах.
Цифр кількості загиблих є багато… Щороку рахують мертвих по-новому. Звучали і сім мільйонів, і два і т.п. В 2010 році суд констатував, що за даними науково-демографічної експертизи загальна кількість людських втрат безпосередньо від Голодомору складає близько 4 мільйонів осіб. Але в цих даних не враховано не народжених дітей. Адже народжуваність після штучного голоду знизилась у 5 разів.
Дограє третя струна… А все через злочинне замовчування, яке ще більше морально ламало людей. Вони думали, що не потрібні нікому. Але не знали, що інформацію про голодних тримали під грифом «СЕКРЕТНО». Переписи населення видумували. Штучний голод заперечували аж до 1980-х. Роберт Конквест вважає, що це було першим прикладом застосування радянською владою гітлерівської пропагандистської техніки Великої брехні. Історик і письменник Едвард Радзинський неймовірно просто і найбільш влучно сказав, що Сталіну «вдалось досягти неможливого: придушити всі розмови про Голод… Мільйони помирали, але населення співало хвалу колективізації».
На Заході про факт Голодомору стало широко відомо 29 березня 1933 року, коли валлійський журналіст Ґарес Річард Воон Джоунз опублікував свій відомий репортаж про Великий Голод в Україні у 1932-1933 роках. Цей репортаж був надрукований у багатьох газетах, включно з «Manchester Guardian» та «New York Evening Post».
Починаючи з 80-х, інформація про геноцид українського народу лунала по всьому світу, включаючи й Радянський Союз. У 1986 році Іван Драч перший в Україні вжив запозичене в діаспори слово «голодомор». Про трагедію 1932-33 років плачуть твори «Марія» Уласа Самчука, «Жовтий князь» Василя Барки, «Все тече» Василя Гроссмана, ненадруковані вірші Андрія Малишка, документальні праці Роберта Конквеста «Жнива скорботи», Джеймса Мейса «Ваші мертві вибрали мене» та багато інших. Геноцидом український голод визнала не лише світова інтелігенція, а й 24 країн. Сучасні українці також стали більш свідомими. За даними соціологічного опитування, проведеного у 2010 році, 60% громадян нашої держави вважають Голодомор геноцидом. Нарешті схаменулися, хоча прикро, що не всі. Надіюся, що більшість із «несвідомих» — то нацменшина, яку винити немає за що. Вони не знають історії, їм ЦЕ не болить, для них Україна – лише прихисток, але не рідна ненька…
Чути голос четвертої струни! Вона грає, бо я живу, тримаючи в серці пам’ять про всі біди, які довелося винести українському народові. Вона аж ніяк не рветься, бо це струна спогадів, пізнання, усвідомлення… Вона живиться тим, що факти «випливають». В 2008 році Служба безпеки України оприлюднила список парт керівників — організаторів тиранічного голоду, в якому, звичайно, фігурує Йосип Сталін. У 2009-ому СБУ порушила кримінальну справу за ознаками злочину за фактом здійснення Геноциду в Україні у 1932-33 роках, від якого загинули мільйони людей. Тішить те, що нам стає небайдужою правдива історія.
Кожної четвертої суботи листопада чотири болючі струни мого серця грають симфонію Євгена Станковича «Панахида за померлими з голоду». Надіюсь, що свіча пам’яті горітиме для кожного українця яскравим багряним полум’ям, який обпікатиме нашу свідомість і виховуватиме в ній патріотизм.
Олесь Гарджук,
студент факультету журналістики Львівського національного університету ім. І.Франка.