Данину вдячності віддаємо Петру Шекерику-Донниковому, що у своєму геніальному романі «Дідо Іванчік» колоритно, яскраво, ґрунтовно описав із вуст свого діда мисливську, лісорубську і землеробську культури наших предків. Це не художні домисли самобутнього гуцульського письменника, а історична правда, пам’ять поколінь, яка має велику силу.
Розкопуючи печери, мною водив Божий перст. Я хотів глянути глибше: у далечінь століть і тисячоліть. 2000 року життя звело мене із групою прозорливців, зокрема з Левчуком Георгієм Дмитровичем. Завдячуючи його феноменальному таланту, вдалось встановити таємницю так званої у народі шешорської Довбушевої печери, назви похідної, а фактично – Даж-Божої печери. Найцікавішим є те, що рід племені карпів хотів вилупати вище стоянки у крем’яній горі. Для цього було підготовлено вертикальну стінку в місці, де дорога повертає під гору. Святиня мала бути круглою, діаметром у десять і висотою вісім метрів, зачинятися півкруглими залізними кованими дверима триметрової висоти, вдень і вночі охоронятися двома воїнами. У святині мали постійно знаходитися потрібні культові речі і сім комплектів озброєння: щит, спис, шолом, меч, бойова сокира. Саме такий проект святині київський прозорливець Г.Левчук зняв із нашарованої на кам’яних стінах печери психічної енергії наших пращурів.
Дослідження показало, що Карпи були ще й прекрасними ковалями, уміли плавити залізо, золото, готовити сталь, кувати зброю воїнам: мечі, списи, бойові сокири, щити, шоломи. Карпи були письменними. Характерним є те, що над дверима повинен був бути викладений гірським каменем рівнораменний хрест, а над хрестом розміщене всевидяче око Отця-Вседержителя. Довкола зіниці мав бути зроблений напис, що гласить: «Бог усе бачить і знає», а по краю ока «Людям сюди дорога заперта». А довкола дверей викарбувано: «Без Бога не увійдеш, ані вийдеш», «Сюди може увійти той, хто має Божу посвяту. Хто вірить у Бога, славить його, Його люд спасає. Хто Господа шанує і Божу Матір поважає», «Віра в Бога і Матір Божу нехай покажуть тобі істину», «Чесність перш за все», «Відкрийсь – не будь глухим і сліпим», «Не бійтесь усі разом бути», «На добро – дано, на зло – ні». Усе це разом складало, так би мовити, вівтар святині. А сам напис є золотим заповітом пращурів для нас, нащадків.
Воїни – високі, зі списами в руках, із щитами при боках, з мечами при поясі, у шоломах на голові. Одяг воїнів, зброя, ковка дверей, ключ, яким би мали замикатись двері святині, фактура кам’яної стіни, викарбувані букви напису – передані художником із високим мистецьким хистом. І це – на віддалі 650 км. Який феномен прозорливця.
Я інтуїтивно здогадався, що вхід міг би знаходитись поблизу стоянки – для зручності користування родом племені. На жаль, там була тільки підготовлена прямовисна стінка для майбутньої роботи. Дай Боже, аби я в цьому помилився! Але тим не менше навіть сам проект святині нам багато про що говорить… Праліс давав м’ясо дичини, гриби, ягоди, їстівне коріння; ріка годувала рід рибою. А вогонь допомагав готувати їжу, підтримувати постійно родинне вогнище. Ревна молитва до Бога допомагала повсякчас долати життєві труднощі.
Подальший огляд Левчуком інших стоянок у названих нижче селах показує однотипність їх спорудження. Всі вони мають тунелі, спрямовані перпендикулярно до притулених гір. Таким чином, пращури з позиції здорового глузду вирішили найголовніше: гарантоване збереження людського життя у смертельний час і зігрівання роду під час ночівлі зимою.
Схиляємо голову перед геніальністю, мудрістю і далекоглядністю наших пращурів, що, завдяки їхній праці, ми, їхні нащадки, сьогодні маємо змогу оглядати уцілілу прадавню історичну пам’ятку культури.
Це ж вони всьому дали влучні назви селам Луги, Голови, Криворівня, Криве Поле, Довге Поле, Яворів, Ясенів, Березів (чільне, головне, сторожове), Красник, Косівська Поляна, Стопчатів, Вербовець, Буковець, Прокурава (Пер- Курєва – зі старослов’янської «храмове село»), Космач (Сонячна Долина), Шепіт (від назви водоспаду), Бистрець, Бистриця, Річка, Заріччя, Сторонець, Перехресне; вершинам гір: Чорногора, Перехрест, Погар, Діл, Ігрець, Маковиця, Близниця, Стіг, Явірник; полонинам: Погорілець, Кедрувата, Веснарька, Діл, Камінь, Шпиці, Заросляк, Корито…
Літературні назви місцин: дільниця, голиця, тарниця, поляна(-и), прочерть (-и), присліп, погар, рівня, жоліб(-и), грунь, верх(-и), влога(-и), посіч, обіч, беріг, мочар(-и), луг, пастівник, облаз, лаз(-и), царина, потік, гук, корито, роп’янець, ставник, берізник, буковець, явірник, ялівник… Все це має назву народну!
Так у звитяжній праці предків народились слова й мелодія пісні:
Ой ти, горо крем’яная, лупайся, лупайся,
Ти, дівчино, кого любиш признайся, признайся.
Тільки у карпів міг народитись весільний танець молодої та молодого «Гуцулка», що сьогодні можуть правдиво зіграти тільки космацькі троїсті музики. І, насамкінець, запальні мелодії ритуальних танців довкола вогнища «Аркан», «Зірниці», «Не просте» або «Хрест». І всю цю дивовиж народив геній племені карпів.
І яким має бути висновок після друку цієї публікації? Остаточне слово істини скаже вуглецевий аналіз, взятий із кам’яного стільця, із предметів, знайдених у холодильній камері, коли всі чотири стоянки будуть включені в систему досліджуваних об’єктів науково-дослідним інститутом історії, етнології і археології, який очолює Микола Когутяк при Прикарпатському національному університеті ім. В.Стефаника.
Карпати в археологічному відношенні найменш вивчені і найбільше втаємничені. У своїй книзі «Сповідь» академік І.Г.Бурдак стверджує, що в майбутньому цивілізація досягне такого рівня розвитку, що, знімаючи нашаровану психологічну енергію, зможе відтворити правдиву історію Землі, держав, народів, націй і їх культуру. Підтвердженням цього є талант прозорливця Левчука Г.Д., який першим в Україні започаткував правдиве відтворення історії. Це не гріх роду племені карпів, що вони не висікли святині в камені. Якісь несподівані трагічні події для громади роду перервали їх зодчу роботу. Але істиною залишається те, що такий проект був, тому його ми публікуємо як результат археологічної розкопки. Грандіозна (як на той час) підготовча робота не пропала даремно. Сьогодні ми маємо змогу оглядати їх працю. Це – сторінка із життя Карпат 3000-річної давнини. І свідками цих подій є скелі. І, як бачимо, талант Левчука дозволяє брати у каменів всю правдиву інформацію, що підтверджує і академік В.М. Гаврилюк. Тому переконуємось, що все-таки каміння говорить…
Наявність стоянки, комори (холодильної камери), оборонних приміщень, міні-кляузи, вічевої поляни, виношуваного проекту святині підказує нам, що вже 3000 років тому життя людини у Карпатських лісах мало певний уклад, організованість, передбачуваність у завтрашньому дні і виступало як феномен буття природи. Розуміємо, що для наукової повноти було б добре зробити реконструкцію однієї з стоянок у названих вище селах. Таким чином, ми змогли б наочно показати прадавнє життя Гуцульщини, дбаючи про витоки нашої історії та розвитку національної культури. Ґрунтовного дослідження вимагають стоянки в Прокураві, Брустурах, Космачі, оскільки є аналогічними шешорсько-царинській. Ми з вами ніколи не знали б, що означають ці величезні ями. А тепер констатуємо: ось прадавні стоянки мешканців Карпат, яким по кілька тисяч років, реальні витоки названих сіл. Цим селам по кілька тисяч років! І це підтвердила шешорсько-царинська археологічна розкопка.
Особливого дослідження вимагає Кобилина-Довбушанка (так звані Довбушеві церкви) на Синицях у Криворівні, де є Даж-Божа печера. Другим знаковим етапом в археологічній роботі мав би бути Косів з його Замковою горою (тепер – Міською). Ця кам’яна гора теж має святиню карпів, про що красномовно, правдиво розповів очевидець Петро Іванишин науковцю Ігорю Аполлоновичу Пелипейку (Ігор Пелипейко, сторінка 24 книги «містечко над Рибницею», Косів, «Писаний камінь», 2004 р.). І якби справдилась розповідь Іванишина, поза всяким сумнівом, що громадськість повірила у те, що й у Шешорах Карпи прагнули зробити щось подібне і навіть краще. Це не було для них новиною, це був реальний взірець.
Я щасливий, що зумів продовжити лінію Івана Франка, Юрія Федьковича, Михайла Коцюбинського, Гната Хоткевича, Шекерика Петра Донникового та інших світочів національної культури – показав громадське життя прадавньої Гуцульщини.
Глибоко вдячний О.І. Василащук, що у книзі «Шешори: на терезах часу» увіковічила моє ім’я.
Особливу подяку складаю подружжю Олександруків: Миколі та Галині, які проявили молодечий колективізм, дали дерев’яні відходи для облаштування одвірка. З Миколою ми відкривали вхід у печеру. Дякую всім сусідам, які доброзичливо поставились до моєї пошукової роботи. Дякую Соколюку Миколі Івановичу, що цікавою розповіддю переказів своєї прабабки змусив мене вийти на київських прозорливців.
Щиро дякую заступнику голови РДА Костюк Анастасії Григорівні, директорові НПП «Гуцульщина» Пророчуку В.В., що у найвідповідальніший час направив до мене науковців Стефурака Ю.П,, Держипільського Л. М., Стефурака Івана.
Дякую лісничому Національного парку Михайлюку І.В., що допомагав у цій справі і дав дошку для укриття комори.
Надіюсь, що тепер дирекція Парку з наступної весни візьме шефство, підтримуватиме порядок, і зроблена робота буде пошанованою.
Від душі дякую усім людям, які так чи інакше причетні до розкопок Даж-Божої печери. Адже за минулий час про печеру Довбуша пішов широкий розголос по всій Україні. Люди приїжджають із Івано-Франківська, Львова, Чернівців, Києва та всієї Гуцульщини. Це і є подякою вам, добрі люди, від них.
Василь Петрів,
член Національної спілки художників України, народний майстер, с. Прокурава.