Ще наприкінці 80-х років, коли мені по роботі доводилось дуже часто бувати в обласному центрі, я познайомився з цією людиною. Завжди ввічливий, з тонким почуттям гумору водій автобуса «Косів—Івано-Франківськ» приваблював якоюсь внутрішньою інтелігентністю, виваженістю. Бурхливі події 90-х відкрили переді мною Миколу Юрійовича Черленюка як істинного патріота, борця за справедливість і національну ідею.
Він брав активну участь у розкопках на території інтернату, у голодуванні на площі Незалежності. А в серпні 1991 року, коли від Івано-Франківщини був пошитий жовто-синій прапор, він у складі групи патріотів їздив у столицю, щоб передати його народним депутатам від Руху. Цей прапор було піднято над Верховною Радою.
Микола Черленюк був одним з перших, хто їхав до Києва 2004 року на підтримку відновлення демократичних засад в Україні.
Доля так щедро відміряла життєвої енергії цій людині, що він є душею товариства. Тому й не дивно, що саме його колектив АТ «СКІФ-АВТО» обрав головою профспілки. Бо саме таким чуйним, чесним, справедливим повинен бути профспілковий лідер.
А життєвий шлях Миколи розпочався у далекій Караганді, куди були вивезені родини його батьків. На Україну сім’я Черленюків повернулася у 1962 році, коли маленькому Колі було лише два рочки. Тут він виріс, закінчив відмінно Делятинську восьмирічну школу, вступив до Івано-Франківського автодорожнього технікуму, став механіком-наладником.
Після служби в армії п’ять років працював механіком на Чукотці, а також водієм КрАЗу. Там і зустрів своє кохання та майбутню дружину Ларису. Весілля відгуляли на Чукотці. І через три роки він став працювати у Косівському АТК. Разом з дружиною виховали двох дітей. Дочка Галя після закінчення ВНЗ працює юристом у Києві, син Тарас – студент-другокурсник, теж майбутній юрист.
Рід Черленюків не вдалось тоталітарній системі перетворити у перекотиполе, 50-річна біографія Миколи Юрійовича Черленюка –свідчення цьому.
Я. Тимофійчук.