Хто щирий, тому Бог допомагає

Легше запалити свічку, ніж клясти темноту, мовив мудрий Конфуцій. Нині ці слова актуальні для нас як ніколи. Адже так часто нарікаємо на морок замість того, щоб просто взяти в руки сірника. Якщо би кожен з нас запалив свою свічку, уявіть, як сонячно стало б в Україні і світло — усім нам.

Історія, про яку хочемо розповісти, розпочалася не так давно. 1 лютого 2008 року у подружжя Володимира і Надії Марчуків з Косова з’явився на світ дуже бажаний синочок, якого назвали Володиком, на честь батька. Треба сказати, що малятко росте у багатодітній родині — Марчуки виховують п’ятеро нащадків. Але і для Володимира, і для Надії – це другий шлюб, а Володик став їхнім спільним синочком.

З першого дня свого народження малятко купалося у безмежній батьківській любові і достатку — батьки бізнесують уже 15 років, живуть заможно. Але біді однаково, у які двері стукати. З’явилась вона і на порозі Марчуків. Володик ріс хворобливим, тож мамі часто доводилось навідуватись до дитячого відділення Косівської ЦРЛ, обстежувати дитину і перебувати з малюком на стаціонарному лікуванні. Після чергового візиту Марчуків авторитетний педіатр, заслужений лікар України Олександр Степанченко порадив подружжю Марчуків провести обстеження малюка в обласній лікарні, де є відповідне обладнання.

Можна уявити стан батьків, коли в Івано-Франківську їм пояснили, що у Володика — серйозна недуга, потрібна операція. Володимир і Надія кинулися рятувати наймолодшу дитину. Задіяли усі свої старі зв’язки, налагодили нові, провели ретельний «моніторинг» і потрапили аж у московську клініку, хірурги якої «набили руку» на таких операціях і роблять їх за допомогою лапароскопії, тобто нетравматично, без кардинального розрізування грудної клітки чи живота.

Операція тривала три з половиною години і закінчилася успішно. Нині про неї нагадують лише дві малесенькі дірочки на тілі дитини, схожі, за словами матері, на укуси бджоли. Володикові полегшало, він помітно підріс, добре набирає вагу.

Коли недуга відступила, батьки хлопчика згадали про свою обіцянку, яку дали собі і Богові ще у стінах Косівської лікарні.

— У нашому відділенні, — розповіла «Гуцульському краю» завідувач дитячим відділенням Косівської ЦРЛ Валентина Дяк, — капітальний ремонт не проводився з 1983 року. Окрема палата, куди ми помістили маленького Володика і його маму, — кутова. Колись у ній був сестринський пост. Дах над палатою протікав, стіни вкривала цвіль, роз’їдав грибок, іноді здавалось, що вони рухаються. Крім того, тут було досить холодно.

Не ліпші умови були і в багатомісних палатах.

Надія Марчук провела в лікарні не один день. Серце її розривалося від жалю до своєї дитини, у голові роїлися тривожні думки, а погляд щоразу впирався в облуплені і вологі стіни. Довіра до вітчизняної медицини від цього не зростала. Того дня, коли Володик лежав під черговою крапельницею, а Надія пакувала валізи, готуючись до поїздки на обстеження в обласну лікарню, жінка подумки молилась, аби Бог поміг маленькому одужати, а вона з чоловіком віддячить Йому — допоможе Косівській лікарні. Чому лікарні? А принцип у Марчуків такий – допомагати тим, хто сам собі допомогти не може: дітям, хворим.

Скільки таких обіцянок люди дають у критичних життєвих ситуаціях і забувають про них одразу ж по тому, як біда відступає. Але не про таких нині мова. Володимир Миколайович обіцяв допомогти і слова свого дотримав – відремонтував оту кутову кімнату, де перебувала його дружина з сином. І не просто стіни побілив, а зробив добротний капітальний ремонт. До справи підійшов по-ґаздівськи. Найняв майстра такого, що після оглядин відремонтованої ним палати чимало людей запитують у медперсоналу координати цього умільця. Підприємець сам контролював і оплачував його роботу. Володимир Миколайович навідувався у лікарню так часто, ніби на свою будову. Сам вибирав, купував і привозив будівельні матеріали, замовив дитяче ліжечко, велике ліжко, стіл, тумбочку, крісла; обладнав сучасний санвузол, купив телевізор, холодильник і навіть настільну лампу.
Підприємець підрахував, що його обіцянка обійшлася йому у 42 тисячі гривень.

— Не шкода? Це ж велика сума? – запитую у подружжя.

— Не шкода, — кажуть, не роздумуючи, і цілком щиро. – Ми працюємо, наш бізнес, слава Богу, розвивається. А Бог казав, що треба ділитися. Найперше з тими, хто цього дуже потребує.

Володимир Марчук – цікава людина і вартує того, щоб про нього розповісти не лише як про доброчинця. Йдеться про представника поки що дуже нечисельного класу – української буржуазії, тобто заможних людей. Не про олігархів, які розбагатіли завдяки дерибану державного майна чи експлуатуючи природні надра, а про просту підприємливу людину, яка вибилася в люди завдяки вродженій кмітливості, наполегливості і працелюбству. Такі як Володимир Марчук, знають собі справжню ціну, не потребують соціальних подачок від держави, вони швидко позбуваються психології раба і відчувають себе справжніми господарями на своїй землі.
Таких боялася комуністична система, тому жорстоко і послідовно нищила буржуазію як клас.

Саме за кількістю і якістю національної буржуазії роблять висновок про добробут, процвітання і стабільність кожної держави. Саме буржуазія є тим буфером, який амортизує непримиренні і небезпечні протиріччя і конфлікти, що неминуче виникають між мільйонами злидарів та купкою олігархів. І саме буржуазія є добрим прикладом для наслідування. Не кожен здатен дорости до рівня і статків Біла Гейтса чи Романа Абрамовича. А родич, знайомий чи сусід, який самотужки і власною працею став заможним, міцно стоїть на ногах, і інших надихає до праці, додає їм впевненості і сил у досягненні цілком реальної, а не захмарної мети.

— Всі мені штиркають: «Багач, багач…», — не стримує емоцій Володимир Марчук. – А я ні в кого нічого не вкрав. Ті, хто так кажуть, не бачать, як я ночами їжджу, бо мені дня не вистачає. А не бачать, бо багато сплять. Я вдосвіта виходжу на вулицю — вони сплять, приїжджаю вночі додому — вони знову сплять. А приходжу в державну установу чи банк, на годиннику — перша, у них вже зачинено, бо — обід, аби, не дай Боже, 5 хвилин не перепрацювати. А якщо я не встигав, бо теж працюю? Якщо мені треба заплати за світло і газ? Нема як — обід. Маємо усвідомити: всі хочемо жити добре, а не хочемо працювати. У нас багато таких людей, які дбають лише про себе, не думають про розвиток нашої України, про наших дітей. Всі ми ходимо під Богом, але згадуємо про нього лише тоді, коли біда підтискає, і забуваємо, коли все гаразд. Гроші – це сатана, сьогодні вони є, завтра немає.
А Бог у серці завжди має бути, бо це найвища цінність. Треба виховувати дітей, щоб не росли егоїстами. У нас усі звикли і чекають, що хтось їм щось має дати. Ну хто має дати? Ми ж — молода країна, самим треба допомагати її будувати.

Варто бодай раз побачити палату, яку капітально відремонтувало за свої кошти подружжя Марчуків, розумієш, що підприємець не лукавить, говорить щиро.

Цікава деталь – перебування у цій палаті — платне для батьків хворих дітей. Може, це не дуже справедливо, зате чесно принаймні: без зім’ятих купюр у кишенях і брязкоту пляшок-могоричів. Кошти надходитимуть на благодійний рахунок і витрачатимуть їх для потреб дитячого відділення. А їх ще дуже багато.

Слава Богу, за допомогою районної влади, доброчинців, завдяки активним зусиллям самих медиків, уже відремонтовано другий поверх дитячого відділення (наша газета писала про урочисте відзначення цієї події). Але ж є ще третій поверх. У відділенні бракує м’яких меблів, є багато інших проблем, вирішення яких потребує коштів: треба придбати холодильник для кухні, не завадили б телевізори у палатах, щоб відволікати малечу і батьків від гнітючих думок про хворобу. Отже, Марчуки не тільки добру справу для лікарні зробили, а й допомагатимуть їй заробляти якусь копійчину у майбутньому для вирішенні нагальних повсякденних проблем.

— Вірю, що приклад Володимира Миколайовича Марчука буде «заразним», — каже завідувач відділенням Валентина Дяк. – Сподіваємося, він прокладе до нас дорогу іншим доброчинцям. Адже кожен з них може побачити: гроші мецената не зникли марно, їх не «проїли», а вклали у реальну справу, що приносить користь людям.

«Якщо людина щира, якщо допомагає тим, хто цього потребує, Бог їй обов’язково віддячить — дасть заробити вдвічі більше. Не зразу, пізніше, але обов’язково заробиш», — каже підприємець і доброчинець Володимир Марчук.

Аліса Мудрицька.
Фото автора. Перший маленький пацієнт та його мама у відремонтованій палаті почуваються цілком комфортно.