Серед людей, яких зустрічаєш на життєвому шляху, небагато таких, у яких не розчаровуєшся. До них належить і підполковник міліції Василь Іванович Григоращук.
Спокійний, розважливий, людина слова і обов’язку, він віддає перевагу діям, а не словам. Не любить розповідати про себе, хоч знайомі з ним майже двадцять років. Але цього разу Василь Іванович люб’язно погодився відповісти на кілька запитань.
— Василю Івановичу, ви один із найавторитетніших працівників РВ УМВС. Тому нашим читачам було б цікаво дізнатись про вас більше.
— Народився я на Снятинщині, в багатодітній сім’ї. Батьки мої працювали в колгоспі. Здобув середню освіту і пішов працювати в Снятинський меблевий комбінат, бо через нелегкі матеріальні умови, які на той час складалися у нас, не мав можливості продовжувати здобувати освіту. Моя старша сестра тоді навчалася у м. Чернівцях, молодший брат та сестра були школярами, а наймолодша — ходила в дитсадок. Через електричне замикання у нас згоріла хата. Батьки, утримуючи нас, за мізерну зарплату (яка на той час була в колгоспі) будували новий будинок. Більша частина моєї зарплати йшла на добудову хати та утримання брата і сестер. Часто доводилось працювати у дві зміни. Відслужив в армії, після звільнення у запас повернувся на попереднє місце роботи, звідки мене направили на навчання у Надвірнянську лісотехнічну школу.
— Як сталось, що своє життя пов’язали із роботою в органах внутрішніх справ?
— Це довга історія. Про міліцію я не думав, про неї у мене була своя думка, і на це були поважні причини. По-перше, я часто брав участь у «розборках», які відбувалися між хлопцями після танців та дискотек. Маючи хороші фізичні дані, (я вів здоровий і спортивний спосіб життя) та деякий досвід служби в армії, я старався завжди стояти за слабших і тих, хто правий. Майже завжди виходив переможцем.
Про це та інше знав мій сусід, який на той час працював у Снятинському РВ УМВС, і деколи вів зі мною розмови про те, чим це все може закінчитись. Водночас агітував мене йти на роботу в міліцію. А ще військкомат направляв в ОВС списки осіб, які відслужили в армії і могли б працювати в міліції. Серед них був і я.
Закінчив шестимісячні початкові курси. Працював у Снятинському РВ УМВС на різних посадах. Через два роки поступив на навчання в Івано-Франківську ССЖМ. В той час я уже був одружений. Дружина – уродженка с. Старого Косова. Після закінчення навчання пішов працювати у Косівський РВ УМВС.
— Не секрет, що керівництво неодноразово пропонувало вам вищі посади, навіть заступника начальника міліції, але ви чомусь відмовлялись.
— У мене на це були різні причини.
— Мені відомо, що ваш портрет неодноразово висів на дошці пошани УМВС в Івано-Франківській області. Ви були нагороджені багатьма відзнаками, грамотами та медалями.
— Це все в минулому.
— Якими видами спорту займалися?
— Боротьбою, легкою атлетикою, боксом, плаванням, а також ігровими видами.
— А зараз підтримуєте фізичну форму?
— Стараюся, але, на жаль, не завжди вистачає часу. З весни до осені я майже кожного ранку на зарінку бігаю 3 км, після чого купаюся в річці. Мені складають компанію дружина, син і дочка. Вдома я обладнав невеликий спортзал з тренажером, є турнік, бруси, поставив тенісний стіл.
— Розкажіть про свою сім’ю.
— Дружина працює учителькою в Старокосівській ЗОШ І-ІІІ ступенів, син Іван навчається у Прикарпатському державному університеті, а дочка Іванка – учениця 4-го класу.
— Ви чомусь оминаєте ті епізоди біографії, коли ви брали участь у бойових діях, у рятувальних роботах після землетрусу у Вірменії, про ліквідацію наслідків аварії на ЧАЕС. Адже це все ви пройшли ще молодим і неодруженим юнаком?
— Так, дійсно, я про це стараюся не говорити. Вважаю, що мене зрозуміють багато людей. Адже героїзм зараз нікому не потрібний. Держава згадує про нас тільки тоді, коли наступає дата відзначення тієї чи іншої події, або тоді, коли хтось із нас помирає.
— Мабуть, у вас, як і в кожної людини, бувають чорні і світлі смуги в житті. Як ви їх долаєте?
— Я емоційна людина, ніколи не зупиняюсь на досягнутому. Терпіти не можу меланхоліків та параноїків. Як би важко не було, стараюсь завжди знаходити вихід із ситуації.
— Наприклад?
— Прикладів за моє життя було багато. Мій батько помер у 54 роки. Наймолодшій дочці (моїй сестрі) було тоді 11 років. Я вже проживав у Старому Косові, але старався завжди їй допомагати чим міг, коли вона навчалась у коледжі та інституті. Я старався бути їй і за брата, і за батька.
В цей час я сам здобував другу вищу педагогічну освіту (заочно) на платній основі, дружина перебувала в декретній відпустці, ми почали будувати свій будинок. Згодом важко захворіла моя мати і протягом певного часу перебувала на лікуванні на Косівщині. Але хвороба була невиліковною, і мати померла. Через деякий час важко захворів батько моєї дружини, переніс три важкі операції.
Всі ці події відбувалися протягом невеликого проміжку часу. Я старався устигати всюди: і на роботі, і в лікарні, і в м. Івано-Франківську успішно здавати сесії, і займатися будівництвом власного будинку. Смерть матері на довгий час вивела мене з рівноваги, але старався не падати духом. Тільки праця і сила волі допомагають долати труднощі, виживати у важкі хвилини.
— Не хотілося би на такій сумній ноті закінчувати нашу розмову. Тому розкажіть, як ви отримали звання підполковника міліції, працюючи на посаді старшого дільничного інспектора міліції? Адже на Косівщині, та й в області, до вас на такій посаді настільки високе звання ніхто не отримував. Був навіть такий період, коли в Косівському РВ УМВС були два підполковники міліції: ви і начальник РВ УМВС.
— Це звання я отримав у 2004 році. Погони підполковника міліції мені особисто вручив перший заступник міністра МВС України.
— На закінчення запитаю: не шкодуєте, що своє життя присвятили роботі в міліції?
— Зараз об’єктивно я на це питання не можу відповісти. Завжди є плюси і мінуси. Можу сказати про себе те, що я на службі в ОВС старався бути як солдат: взув кирзові чоботи на початку служби і носить їх до її закінчення. Не старався шукати теплого місця та спокійного життя. Але в загальному я своїм життям задоволений.
— Що би ви побажали молодим працівникам міліції?
— Коли дивлюсь на молодих, заздрю їхній молодості, але і співчуваю водночас, бо розумію, що їм доведеться подолати багато труднощів. Шлях захисника закону нелегкий. Я бажаю їм пройти його достойно, не схибивши, не похитнувшись.
— Дякую вам за розмову.
Ярослав Тимофійчук.