Чи то аж такий непохитний закон історії, що кожна імперія мусить конати: римська, османська, австрійська, британська?
Людина в своєму творенні уподібнюється птахові, який є одночасно і луком, і стрілою. Хтось із філософів сказав гаке, а я розшифровую: лук — то пристрасть до пізнання, а стріла — сама людина, яка долає віддаль, адекватну закладеній у ній спонуці й витривалості.
Колись пролунало на весь світ горьківське «Человек — зто звучит гордо!». Зачаровані такою високою оцінкою людини, ми не хотіли звертати увагу на підступний дозвіл того ж Горького у тій же знаменитій п’єсі «На дні» — бути фальшивими: «В жизни безвьіходной и ложь красива» — і ми, не заглиблюючись у філософську суть афоризму, взяли собі за правило його зовнішню формулу: вчилися інакше думати, інакше говорити, а ще інакше діяти. Ми теж не бажали вникати в горьківський кримінальний кодекс, де є такий параграф: «Если враг не сдается — его уничтожают», хоч знали, що більшовицькі «геракли» виростали саме за цим рецептом: з ворогом не дискутували, не переконували, не вели переговорів, не брали в полон…
Чи то можемо ми нині, вражені хай і вимушеним гріхом двоєдушності, дурити себе й молодше покоління байками про власну ні в чому неповинність.
Ні, неповинними були тільки ті, хто чесно витримував випробування. А в усіх інших великодержавна отрута наскрізь проїла духовний організм. Я не маю на увазі весь народ — були і є світлі особистості, та це не плебеї, а зірки. Але зірки мерехтять у духовному небі нації, а на землі панує здолана гріховною традицією маса, яку ми маємо нагоду й сьогодні бачити на політичних демонстраціях.
Мирослав Лучко