
У грудні 2022 року російські війська підійшли впритул до Бахмута. ЗМІ, включно з міжнародними, говорили про те, що окупанти от-от візьмуть місто. Саме тут щодня точилися (і точаться досі) одні з найзапекліших боїв по всій лінії фронту. Український письменник, воєнний документаліст і репортажист Мирослав Лаюк (наш земляк, уродженець села Смодної. — ГК) разом з фотожурналістом Данилом Павловим поїхали на позиції поблизу Бахмута, аби документувати події та записувати історії для медіа. Зібраний матеріал став основою для нової книжки Мирослава Лаюка «Бахмут», яка вийшла друком у грудні 2023 року у видавництві «Ukraїner».
У річницю тих, без перебільшення, історичних подій, напередодні Нового року, Радіо Свобода поговорило з Мирославом Лаюком — безпосереднім очевидцем. Про те, які настрої були серед військових, чому деякі місцеві мешканці навіть у найстрашніші дні відмовлялись від евакуацій і про те, чого Україні чекати після закінчення війни — в ексклюзивному інтерв’ю із письменником.
— В основі вашої книжки лежить людська історія. Це, власне, історія порятунку однієї 87-річної жінки, жительки Бахмута, яку ви з колегою вивезли з міста, коли їздили для написання репортажів. Розкажіть про це.
— Історія евакуації — кістяк книжки про Бахмут. Було б нецікаво писати просто збірку репортажів. Коли ти бачиш, що є великі людські історії, вони замикаються, перегукуються з іншими, є логічні переходи з часу в час, з місця в місце, — тоді вже бачиш книжку як цілісність.
87-річна пані Олександра була відомою в Бахмуті. У 2014 році вона виходила на одиночні пікети, протестуючи проти проросійської влади. З неї збиткувалися: її і били, і плювали на неї. Але ми про це дізналися після знайомства, тобто зустріли її випадково.
Сталося так, що на Новий рік у Бахмуті лишилася остання група рятувальників, вони не покидали міста, хоча, за протоколами, могли б. Але це було їхнє рідне місто, і вони вирішили лишатися — гасити пожежі, допомагати цивільним, розвозити воду. Ми їздили з ними на Новий рік містом.
Я пам’ятаю, як побачив цю жінку, ми поспілкувалися, і вона попросила передати синові в Києві, з яким у неї не було зв’язку, що
вона жива. Приїхавши до Києва, я зателефонував до сина, все розказав. Він був дуже хворий, четверта стадія раку, але від матері це приховував. А потім пані Олександру на фотографіях побачила ще й її донька, яка живе в Канаді. Донька попросила нас вивезти матір з Бахмута. І мене зачепила ця історія.
На початку березня ми вирішили їхати ще раз до Бахмута. Дорогою мені прийшло повідомлення від її доньки з Канади: мовляв, маму щойно поранило осколком в спину.
Ми знайшли пані Олександру в лікарні у Костянтинівці, а потім зрештою привезли її до Києва. Що сталося після її повернення у відносну безпеку — цього в книжці немає. Бо далі, вже в Київі, вона хоронитиме сина, а ми будемо йти на цей похорон. На жаль, часто українські журналісти хоронять своїх героїв.
ЗМІНИ ЦІННОСТЕЙ
— Як з’явився задум цієї серії репортажів? Як ви це реалізовували?
— Я працюю зі студентами в Києво-Могилянській академії, моя сфера — гуманітаристика, мене цікавлять структури й зміни цінностей. Те, що є нашими цінностями, найвиразніше можна побачити на прикладі відзначення великих свят. Новий рік, Різдво, Великдень — вони збирають докупи родини, увиразнюють те, що називають менталітетом. І я хотів подивитися, як російсько-українська війна це змінила. Ми їхали на Різдво до бійців «Карпатської січі», які святкували його в Гуляйполі, за тисячу кілометрів від дому. І вони мали кутю, вони ходили з колядками від підрозділу до підрозділу.
А на Новий рік ми поїхали в Бахмут — подивитися, а як відзначають Новий рік там.
Як виглядав новорічний Бахмут? Нещасні люди, велика частина яких 80+; діти, які туляться одне до одного, ховаються, мов звіренята; жінки під сорок з яскравим макіяжем; ринок, де продають кров’янку, — і поряд вибухи. Це була справді дуже дивна картина. Отож книжка, як глобальне висловлювання, — це дослідження зміни цінностей. А ще, говорячи про Бахмут, говорю про Авдіївку й інші міста, які росіяни вбивають просто зараз.
Власне, на Новий рік починається основний сюжет: ми зустрічаємо нашу героїню, зустрічаємо рятувальників — самовідданих, цікавих і дуже драматичних людей. Ми відзначаємо там свято Нового року.
А потім, у березні, починається ще стрімкіше погіршення ситуації, коли ворог переходить річку Бахмутку, коли кільце починає формуватися. Тоді ми вирішили поїхати до Бахмута ще раз — зробити великий репортаж про те, як відбувається битва за місто.
У той час Бахмут — найчастотніше слово в усіх світових ЗМІ. У нас були можливості робити розмови з вищим командуванням,
але ми захотіли зробити все по-іншому, зафіксувати саму механіку війни.
Механіка війни — це найзвичайніші солдати, це окопи, медики, цивільні, капелани. Ми поїхали туди на 10 днів, їздили від бригади до бригади, кілька днів провели з 93-ю бригадою, кілька — з 24-ю, а ще з 10-ю, 80-ю…
— Який епізод запам’ятався найбільше?
— Наприклад, боєць 93-ї бригади Ален Дуднік збиває російський винищувач у самому Бахмуті. Ми з ним зустрічаємося, говоримо. Коли бійці приїздять додому до Києва — це одні емоції,. трохи стримані, закриті, а там, на передовій, — ти бачиш абсолютно відкритих людей, на яких не накладено відсторонення. Ален розказує, як він кілька днів вистежує цей винищувач, дозволяє йому наблизитися якомога ближче. Він збиває його з ПЗРК «Ігла-1», а це не так просто. Він вловив певний момент, вистрілив — і літак упав десь у передмісті Бахмута.
— Тобто це не удача, а серйозна робота?
— Саме так. Це робота, це мужність, це витримка…
І це не єдина історія. Ми проводимо дні з капеланами, з медиками, ми проводимо ніч в одному з сіл біля російських позицій, спимо з піхотинцями. Ми їмо разом з бійцями, разом з ними ховаємося в бліндажах, коли розпочинаються обстріли. Всі ці історії переходять одна в одну. Все це об’єднує дорога на Бахмутському напрямку.
— Ви кажете — ми. Йдеться про вашого колегу Данила Павлова? Яка його роль у цих поїздках, у підготовці книжки?
— Напарник, товариш. Ми не їздимо як іноземні журналісти, в яких є і власний продюсер, і навіть менеджер з безпеки. Ми — лише удвох (і редакція — на зв’язку). Данило кермує, я домовляюся з пре-софіцерами. Ми удвох шукаємо всі ці історії, людей. Разом ми побували в різних ситуаціях, зокрема — і під жахливими обстрілами.
— Ви не конкуренти, ви — товариші?
— Конкуренція — це не про воєнну журналістику. Ми зустрічаємо інших журналістів, з інших країн, усі одне одному здебільшого допомагають. Ми в ненормальному світі — яка змагальність? Йдеться про те, щоб зібрати ці факти й свідчення — і при цьому залишитися цілими.
МЕХАНІКА ВІЙНИ
— Які тоді були настрої у військових, що вони вам говорили?
— Коли ми туди виїздили, всі світові медіа говорили про те, що Бахмут буде ось-ось захоплений. Хоча тоді цього не сталося одразу. І я питав про це в захисників. Багато хто казав, що не читає новин вже дуже давно. Збоку ми, цивільні, намагаємося бачити війну нібито системно. Вони ж — кожен в своєму окопі — бачать все це зблизька.
Спілкуючись із бійцями, я зрозумів одну річ. Коли говоримо про успішність Херсонської чи Харківської операції, йдеться про історію перемоги, що, безсумнівно, так і є. Але ми забуваємо про тисячі жертв, які покладені на вівтар цієї перемоги. А люди в окопах — вони бачили смерті своїх товаришів. Для них «успішність операції» — це абстракція, натомість дуже конкретна річ — непоправні втрати, загибель побратимів, ампутації, сліпота. Вони не надто розмірковують про те, що там звільнили. Для них існує конкретна міна, яка летить у їхній конкретний окоп.
Я зустрічав бійців, які на позитиві казали: та ми їх всіх виженемо, та ми їх всіх переможемо. Але зустрічав й інших. Була така історія, одна з тих, після яких я сам певний час трусився у машині.
Ми вже виїжджаємо з червоної зони, пані Олександра на заправці п’є каву й каже, що це найсмачніша кава в її житті, і я абсолютно їй вірю — після року в підвалі…
І от. Я дивлюся: двоє бійців беруть на заправці хот-доги. Обоє — Андрії. Один з Буковини, другий — з Харкова. Я починаю їх питати, і виявляється, що вони тільки виїхали з Бахмута. І от вони кажуть приблизно таке: «Бахмут просто зараз беруть в кільце, а там 12 тисяч людей, всіх уб’ють, всі помруть».
Розумієте, з боку бійців, які втратили половину свого взводу й самі ледве вижили, от така буде реакція.
— Яка була ситуація на той момент у Бахмуті насправді?
— Історія Бахмута — це історія вбивства міста. Систематичного, методичного вбивства. Для книжки я зробив хронологію заголовків у медіа: з кінця липня 2022 року до липня цього року. Як постає слово «Бахмут» в контексті ЗМІ — світових, українських, російських. Так-от. Це історія вбивства.
Юлія Рацибарська. Радіо Свобода.
(Закінчення — у наступному номері).
Джерело: https://www.radiosvoboda.org/a/myroslav-layuk-pro-bakhmut/32715883.html
One Reply to “Мирослав Лаюк: «Історія Бахмута — це історія вбивства міста»”